| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Чт, 2021-03-04, 03:22

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2021 » Січень » 27 » 425 років славетному гетьману!
12:26
425 років славетному гетьману!
6 січня 2021 року минає 425 років від дня народження Богдана Хмельницького.

Майбутній Гетьман Війська Запорозького, очільник Гетьманщини (1648–1657) - козацької держави на території Наддніпрянщини, Сіверщини, Полісся та Східного Поділля, керівник Хмельниччини — повстання проти зловживань польської шляхти в Україні, котре переросло у визвольну війну проти Речі Посполитої, народився 6 січня 1596 року. Місцем народження вважається Суботів (нині Черкаська область, Україна, тоді - Київське воєводство, Річ Посполита). За іншими даними, він побачив світ в Переяславі чи на Львівщині. При хрещенні отримав імена Богдан-Зиновій, другим ім'ям ніколи не користувався.
Його батько, Михайло, був представником польського магната Яна Даниловича, якому Чигиринське староство було надане королем. Старший Хмельницький служив осадчим (або осадником), тобто засновником нових поселень на нових землях. Згодом Михайло Хмельницький дослужився до підстарости і став чигиринським сотником. За старанну службу Данилович у 1616 році наділив його пущею на правому березі річки Тясмин неподалік від Чигирина, де Михайло Хмельницький заклав хутір Суботів, що став його родовим маєтком. Мати Богдана Хмельницького була козачкою з Переяславського полку.
Чигиринщина тоді була степовим прикордонням, поряд із яким розкинулося Дике поле, де хазяйнували жадібні татарські орди. Поселенцями на Чигиринщині були переважно селяни, які втікали від феодально-кріпосницького гноблення на незаселені, хоч і небезпечні, землі. Щоб привабити таких поселенців, феодали змушені були звільняти їх від податків і повинностей на 10 і більше років. Тому селяни відчували себе відносно вільними від панського ярма. Проте основним населенням Черкащини та Канівщини були козаки. Вони не визнавали панської влади, мали своє самоврядування і закони. Богдан з дитинства вбирав у себе цю вільну атмосферу. Навіть фізично хлопець загартувався в суворих умовах степового прикордоння, де виживали лише мужні та сильні люди. Саме тут набув Богдан і першого військового досвіду, оскільки все населення прикордоння було озброєне й уміло оборонялося у разі необхідності. Отже, саме козацьке оточення справило великий вплив на формування характеру майбутнього Гетьмана.
Богдан спершу навчався в українській – Київській братській школі, згодом продовжив свою освіту в єзуїтському колегіумі у Львові. Хлопець пройшов там класи граматики, поетики й риторики, добре засвоїв латину, що була тоді міжнародною літературною мовою і мовою тогочасної дипломатії. Наприклад, венеційський посол Віміна, що приїздив до Чигирина в 1650 році, доповідав, що переговори з ним Богдан Хмельницький вів латиною. Хмельницький дістав ґрунтовні знання з історії, географії, юриспруденції. Крім рідної української, добре володів польською, латинською та турецькою, французькою мовами, розумів по-татарськи. Хоча єзуїтські колегіуми вУкраїні створювалися польсько-шляхетським урядом для боротьби проти православ‘я та української культури, чужа віра не заполонила душу Хмельниченка (пізніше він навіть вимагав закриття єзуїтських колегіумів на визволеній козацькими військами території України).
Найвідомішим прижиттєвим зображенням Богдана Хмельницького є гравюра 1651 року відомого фламандського картографа, придворного гравера польських королів Владислава IV і Яна-Казимира художника Вільгельма Гондіуса (1598 – 1652/1658), котрий створив багато портретів монархів, магнатів, воєвод, канцлерів, бургомістрів, містян, учених, гравірував карти, зокрема, Бопланову «Загальну карту України».



Однією з модифікацій цієї гравюри є зображення гетьмана на українській купюрі номіналом 5 гривень.
Портрет підписано латинською мовою: «Bohdan Chmielnicki Exercitus Zaporovieñ. Præfectus, Belli Servilis Autor Rebelliumq. Cosaccorum et Plebis Ukrayneñ Dux» («Богдан Хмельницький. Війська Запорізького Головнокомандувач, Війни Хлопської Зачинатель, Повсталого Козацтва і Народу Українського Князь»).
Сучасник Хмельницького, англійський політик і військовий Олівер Кромвель, у своєму листі звертався до нього: «Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорозьких, пострах і викорінювач польського дворянства, скоритель фортець, винищувач римського священства, гонитель язичників і антихриста...» У цьому незаангажованому визначенні стосовно Гетьмана розкривається велич подвигу славного сина України, легендарного воїна і патріота.
Перед тим, як стати на чолі всеукраїнського повстання, котре переросло у понад десятилітню Визвольну війну українського народу проти польських поневолювачів та ознаменувалося створенням Української козацької Гетьманської держави, Богдан Хмельницький здобув величезний військовий та дипломатичний досвід.
Брав участь у козацьких повстаннях 30-х років, займав посаду писаря реєстрового війська, але в 1637 р. був розжалуваний у сотники. У 1644-1645 роках французькі дипломати запрошували Богдана Хмельницького як знаного військового діяча разом зі своїми козацькими загонами взяти участь у звільненні захопленої іспанцями фортеці Дюнкерк.
Як і інші православні шляхтичі, Хмельницький зазнавав усіляких утисків і переслідувань з боку польської шляхти. Зі схвалення чигиринського та корсунського старости Александра Конєцпольського у нього відбирали то млин, то коня, поки не дійшла черга й до батьківського хутора Суботова. Підстароста Данило Чаплинський в 1646 р. звичним для шляхти "наїздом" захопив Суботів, а молодшого сина - Остапа Хмельницького наказав побити до смерті. І це тоді як Хмельницький мав великий авторитет серед козацтва, його добре знали при дворі польського короля, а також в урядових колах Франції. Саме ця кривда, завдана Богданові Хмельницькому, стала приводом до подальших буремних кривавих подій – всеукраїнського повтання проти польських поневолювачів, яке переросло у понад десятилітню Визвольну війну та ознаменувалося створенням козацької Гетьманської української держави.
В ході цієї війни чимало знакових військових подій, битв відбувалося на теренах Поділля. Не оминули вони й старостинське містечко Плоскирів (а нині Хмельницький), який у той час неодноразово переходив із рук польської шляхти в руки козаків. Прикметно, що з 1617 по 1648 роки Плоскировом володіли Конецпольські. З 1617 по 1643-й – старостою містечка був Станіслав Конецпольський. А з 1643 по 1648-й, тобто до початку Хмельниччини – його єдиний син Александр Конецпольський, той самий, з чийого відома у Богдана Хмельницького було відібрано Суботів, забито до смерті його сина, викрадено жінку, з якою після смерті дружини Хмельницький збирався одружитися.
На той час, як зазначають історики, та й сам Хмельницький писав у листах до союзників, у Плоскирова стояла потужна польська залога. Й узяти його було непросто. Проте це вдалося козацькому загону війська Богдана Хмельницького, яким керував славний полковник Максим Кривоніс. Вочевидь, взяття Плоскирова та й інших володінь Конецпольських мало для Богдана Хмельницького трохи інший сенс, ніж захоплення оборонних пунктів інших польських магнатів. Як би там не було, але те, що сталося в Суботові, потягло за собою низку важливих подій, одним із кінцевих результатів яких стало перейменування у 1954 році Плоскирова-Проскурова на Хмельницький. Відомо, що Богдан Хмельницький не одразу відважився до протистояння польській короні. Він звертався по допомогу в боротьбі з Конецпольським і до самого короля, і до сойму, і до суду, але його супротивник був надто впливовим, і це не дало результатів. Війна - Українська революція під проводом Богдана Хмельницького- Хмельничична стала початком історичної доби козацько-гетьманської держави.
Часи Хмельниччини - це десять років перманентної козацько-польської війни - до того ж чи не найдраматичніший період української історії. За своїм розмахом та значенням для подальшої долі України він одним із найважливіших етапів боротьби народу за незалежність.Історія підняла на своїх хвилях українського Гетьмана насамперед тому, що він утілив вимоги свого часу в історичній обстановці тогочасної України. Богдан Хмельницький належав до тих типових постатей доби, що дала світові в різних країнах видатних діячів політики, науки, культури, наділених найрізноманітнішими талантами.
На цьому історичному діячеві зійшлися прагнення, зусилля, інтереси всього українського суспільства XVII ст. Водночас він сам був породженням цієї доби. Українське життя XVI-XVII ст. виховало його саме таким, яким він став, - вождем повсталого українського народу в боротьбі за визволення від іноземного панування. Коли до повстання в Україні нараховувалось 6 козацьких полків, то в ході Визвольної війни максимальна кількість їх становила 37. В 1648 році покозачилася вся Україна.
Одна з потужних військових перемог козацького війська на чолі з Гетьманом Б. Хмельницьким - битва під Пилявцями (тепер село Пилява Старосинявського району Хмельницької області) 11-13 (21 - 23) вересня 1648 року відкрила Хмельницькому шлях на захід.



Коли він заглиблювався на землі Волині та Галичини, селяни вітали його та приєднувалися до його війська. На початку жовтня козацько-селянська армія взяла в облогу Львів і вже от-от здобула б його, та саме завдяки величезному відкупу та небажанню Хмельницького руйнувати гарне архітектурне, стародавнє місто, Львів було врятовано. Через місяць, коли велася підготовка до облоги польської фортеці Замостя, надійшла новина, що польським королем обрано Яна Казимира - людину, яку бажав бачити на троні Хмельницький. Новий король запропонував гетьманові перемир'я.



Для істориків завжди лишалося загадкою, чому Хмельницький, який на той момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію на повернутися на Наддніпрянську Україну. Вочевидь, він все ще сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольнити козацтво. До всього того брак провіанту, скора зимова пора голод та чума, епідемія якої охопила простори України, вже позначилися на 30-тисячному його війську, так як і на населенні України в цілому. До того ж союзникам гетьмана - кримським татарам - не терпілося повернутися додому. Ці обставини, можливо, й зумовили небажання гетьмана продовжувати військову кампанію взимку.
Також вагомою причиною відступу Хмельницького було те, що в разі взяття Замостя та подальшого просування війська територією Речі Посполитої, національно-визвольна війна мала вийти за етнічні кордони українців і перетворитись у загарбницьку. Гетьман тверезо оцінив свої сили та міцність фортець, котрі йому необхідно було подолати по дорозі до столиці, тож він вирішив повернутись до Наддніпрянщини. 2 січня 1649 року військо Богдана Хмельницького урочисто вступило до Києва.
Під час свого тріумфального в'їзду до Києва гетьман урочисто проголосив, що почавши боротьбу з особистих причин, він віднині продовжуватиме її в ім'я всієї України. Київські достойники вітали його як "Мойсея, спасителя, визволителя з лядської неволі".



Проте навіть після перемог Богдана Хмельницького стосунки поляків та українців залишилися нез'ясованими. Хоч гетьман усе ще не вирішив розірвати зв'язки з Річчю Посполитою, він знав, що його послідовники рішуче настроєні проти повернення до того стану, який існував у 1648 році.
Зі свого боку поляки, готові надати незначні поступки козакам, все ж наполягали на поверненні українців під панування шляхти. Ця безвихідь спричинилася до повторення певної моделі подій: з року в рік обидві сторони воювали між собою, але не в змозі завдати одна одній рішучої поразки, вони закінчували виснажливі кампанії підписанням незадовільних для себе угод, після чого верталися додому, щоб вести військову і дипломатичну підготовку до наступної війни.
У лютому 1649 року, коли Хмельницький був у Переяславі, приїхали до нього посли від короля Яна-Казіміра. Хмельницький розмовляв з послами не як ватажок повстанців, а як володар України.
«Виб'ю з лядської неволі руський народ увесь! - казав він. - Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру. . . Поможе мені в тому чернь уся - по Люблин, по Краків, і я її не відступлю, бо це права рука наша, щоб ви (польські пани), знищивши хлопів, і на козаків не вдарили. Буду мати тисяч 200, 300 своїх, орду при тім... За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в Україні, Поділлі і Волині тепер. . . у князівстві моїм по Львів, по Холм і Галич»."
Таку широку програму розгорнув Богдан Хмельницький перед польськими послами у 1649 році. Властиво, цю програму зберіг він до кінця свого життя.
У квітні 1649 року, коли стали зрозумілими плани Богдана Хмельницького відродити українську державу, незалежну від Польщі, польські війська, очолені новим королем Яном II Казимиром, перейшли у контрнаступ, але були розбиті 15 серпня під Зборовом. Отож, Ян Казимир змушений був підписати Зборівський мирний договір 18 серпня 1649 року, за яким козаки здобували численні права. За договором реєстр козаків установлювався в 40 тисяч козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному митрополиові обіцялося місце в польському сенаті.
Хоча усім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян повинні були повернутися знову у неволю, у кріпацтво. Проте польській шляхті, у свою чергу, навпаки, дозволялося повертатися до своїх володінь. Адже лише тиск татар змусив Богдана Хмельницького піти на цю невигідну угоду, котра викликала значне задоволення по всій Україні. Але оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а козаки були переконані, що отримали надто замало, ця угода так і не була повністю виконала, і стала лише невеликою паузою у боротьбі українського народу за розбудову незалежної держави.
Залишення в кінці листопада козацькими полками західноукраїнських земель негативно позначилось на наслідках боротьби селян і міщан Подільського воєводства. Опираючись на Кам'янець, польсько-шляхетські хоругви почали «вогнем і мечем» розправлятися з учасниками повстання. Так, наприк¬лад, було вирізано жовнірами Дунаївці. В другій половині грудня під стінами Кам'янця знову з'явилися великі сили пов-станців, які відступили з Покуття. У другій половині січня 1649 року по¬дільський суддя Л. Московський порушив на сеймі клопотан¬ня про необхідність негайно послати на допомогу кам'янецькій залсзі 1 тис. драгун. Повстанці з-під Кам'янця звернулися з проханням до Б. Хмельницького прийняти їх до козацьких лав, і, очевидно, отримали його. Основні їх сили перейшли на територію східної частини Подільського воєводства де офор¬мився Подільський козацький полк. Оскільки ситуація для шляхти на Поділлі залишалася несприятливою, король Ян Ка¬зимир 29 січня звернувся з універсалем до селян й міщан По¬дільського і Брацлавського воєводств, наказуючи припинити бунти.
Після перемоги Богдана Хмельницького під Зборовом (8 серпня 1649 року) поляки
змушені були підписати з повстанцями угоду, за якою Гетьману дозволяється утворити Українську автономну державу у складі трьох воєводств: Київського, Брацлавського та Чернігівського та мати сорок тисяч реєстрового війська. Так - замість визволення українського народу з-під польської влади та створення власної держави - здобутки кривавої боротьби обмежилися національно-територіальною автономією для козацької верстви.
Однак польська шляхта не переставала мріяти про здійснення своїх за¬войовницьких планів. У 1649 і 1650 рр. панська Польща знову і знову кидає потужні військові сили проти України. Повертаючись у свої маєтки, польські кріпосники нещадно мстили українцям за повстання. Вони намагалися народ¬ною кров'ю погасити полум'я визвольної боротьби. Але жорстокі вороги ви¬кликали ще більшу хвилю народного гніву і ненависті, ще більшу силу опору, вся Україна, була знову охоплена масовими народни¬ми повстаннями, формувалися нові повстанські загони і з'єднання. Вже в бере¬зні 1650 року в районах Шаргорода, Вінниці, Брацлава, Бару і ряду інших міст активно діяли козацькі загони. Вони громили панські маєтки, відбирали у кріпосників майно.
Перед Хмельницьким стояло тяжке завдання. Боротися з Польщею своїми лише силами Україна не могла, бо Польща не тільки мала великі власні військові сили, але й була багатою державою, що могла користатися найманим військом. Татари виявили себе, як ненадійні союзники, які грабували населення і виводили ясир. Отже треба було шукати інших союзників.
Зборівський договір проголошений як «Деклярація ласки короля, даної на пункти прохання Війська Запорозького», був паперовий: ні в Польщі, ні в Україні його не зреалізовано. Особливо викликав протест пункт 6-ий про зрівняння православних з католиками. Остаточне рішення було відкладене до наступного сойму, на якому мав бути присутній і православний митрополит. Однак, на засідання сойму католицькі єпископи митрополита не допустили, також не допустили його до сенату. Українська Уніатська Церква звернулася до папи Інокентія X, який в листі до короля просив захисту для уніягів, але не знайшов підтримки. 8 січня 1650 року сойм ратифікував Зборівську угоду.
В Україні Гетьманській влада фактично перейшла до Війська Запорізького. Всю територію поділено на полки, спочатку на 16, згодом число їх зросло. Податки збирав військовий скарб. Хмельницький, як незалежний володар, вів дипломатичні переговори з сусідніми державами.
Коли Хмельницький спробував був на підставі Зборівського договору перевести реєстр козаків, селяни, що брали участь у війні, не захотіли зрікатися козацьких прав та повертатися до панів і підняли повстання. Ще більше обурювали «їхні» польські пани, які поверталися в свої маєтки. З іншого боку, Польща не виконувала своїх зобов'язань: православний митрополит, як згадано, не дістав місця в сенаті, не повернено спірних земель, польський уряд не здійснив амнестії, і багатьох повстанців страчено.
Отже, поляки розірвали договір у 1651 році і у битві під Берестечком, яка відбулася 28 червня 1651 року за допомогою татар розбили козацькі війська. У місті Біла Церква був підписаний новий договір 28 вересня 1651 року, за яким значна частина України поверталася Польщі.
Згідно з Білоцерківським миром, за козаками залишено лише Київське восвідство, реєстр козаків зменшено до 20.000, польська шляхта мала право повернутися до своїх маєтків, заборонялося вести закордонні переговори" В Україні почалися знову повстання, збільшилася втеча населення за московський кордон - на Слобожанщину. Білоцерківський договір також не був реалізований: на соймі один із шляхтичів наклав «вето», і договірне затверджено. Богдан Хмельницький поновив переговори з Молдавією, Кримом, Туреччиною, Москвою.
Нове лихо чекало далі: взяте в облогу козаками в Жванці у грудні 1653 року польське військо з королем Яном-Казіміром вже готове було капітулювати, але поляків знову врятували татари, уклавши з ними сепаратний мир. Татарам дозволено грабувати українське населення та брати ясир по Барське староство.
Становище України було тяжке. Війна, татарські напади, тотальна мобілізація, нарешті посухи, неврожай, пошесті, знищення промислових закладів, головно рудень, ізоляція від ринків Західної Европи - все це руйнувало господарство. Внаслідок цього населення в щораз більшій кількості пересолюється на схід, на південний схід, на Слобожанщину, Донеччину." Як казав М. Грушевський, «справа самостійности України була вбита за ціну її територіального розширення», бо прилучення України до Москви було вже пересуджене оцим еміграційним рухом.
Загроза нової війни з Польщею, повстання в полках України, брак надійних союзників звертали знову думки до православної Москви, тим більше, що тисячі втікачів знаходили притулок на підлеглій Слобідській Україні і далі в Московщині.
З 1648 року Богдан Хмельницький час від часу звертався до Москви з проханням допомогти в боротьбі з Польщею. Він загрожував навіть війною, якщо вона не дасть допомоги проти Польщі.
Значну роль в справі союзу України з Москвою відіграло східне духовенство, вищі представники якого брали на себе посередництво між Богданом Хмельницьким і царем: Паїсій, патріярх Єрусалимський, що зустрічав Хмельницького у Києві в 1648 році й вітав, як нового Мойсея; Йоасаф, митроп. Коринтський, що загинув під Берестечком у 1651 році; Гавриїл, митрополит Назаретський, що був у гетьмана після берестейської поразки.
Усі звернення до Москви в справі допомоги були марні. Моковський уряд відмовляв або відповідав загальними заявами, висилав хліб і сіль, але вичікував, не бажаючи розривати миру з Польщею.
В. Ключевський так характеризував політику Москви супроти
України: вона «протягом 6 років приглядалася з нерухомою цікавістю, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом і Берестечком, хилилася до упадку, як Україна пустошилася союзниками-татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли Україна вже знищилася дорешти, й прийняли під свою високу руку».
Наводячи цю цитату, М. Грушевський пояснював справу так: «Увесь хід історії Східньої Европи міг би взяти інший і кращий напрямок, коли б Україна ввійшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людности, не зневіреної в своїх провідниках і в піднятому ними ділі, здатної бути опозицією Москви, обстояти себе в сій позиції і не дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики може ненароком, а може й умисно дали поборюкатись українській козаччині з Польщею і дійти до останнього обопільного знищення, аби ввійти з свіжими силами між сил обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в роді рівнорядного союзника, а підручного, котрого можна було б звести до ролі прислужника підданого „холопа"».
У Москві добре врахували і другий бік питання. Союз з Україною був конче потрібний для Москви з різних поглядів: він відкривав шлях до Чорного моря і на захід, забезпечував їй панування на сході, а головне - трагічне становище України загрожувало Москві або захопленням її Польщею, або союзом ЇЇ з Туреччиною, чим не раз лякав Москву Хмельницький. Союз з Україною був дуже бажаний для Москви тим, що забезпечував її мілітарні інтереси. Україна мала 300.000 випробуваного, досвідченого, найкращого на Сході Європи війська. Всі ці умови робили союз з Україною конче потрібним для Москви.
1-го жовтня 1653 року Земський Собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під високу руку царя», а 1 листопада московське посольство вже було на кордоні України. Цей поспіх, невластивий московському урядові, свідчить, яка велика була заінтересованість Москви. На чолі посольства стояв боярин Василь Бутурлін.
8-го січня відбулась Рада Старшин та поспіхом скликана Загальна Рада мешканців Переяслава. Після вислухання царської грамоти, гетьман, посли та старшини поїхали до Успенського собору. Там стався інцидент, не передбачений у Москві. Коли духовенство хотіло було привести до присяги гетьмана та старшину Хмельницький зажадав від послів, щоб вони перші принесли присягу від імени царя. Цим Хмельницький вимагав урочистого, формального ствердження україно-московського союзу і запевнення оборони України та її прав. В цьому виявилася рівноправність сторін і - недовір'я щодо дійсних намірів Москви."
Боярин Бутурлін рішуче відмовився приносити присягу за царя. Гетьман і старшина пішли на нараду. Посли довгий час стояли в соборі, чекаючи. З'явились два полковники - Тетеря та Лісницький (Миргородський) - і почали переконувати послів скласти присягу, і знову вони відмовилися. Вся ця історія з присягою була публічним скандалом для московського посольства. Воно кілька годин чекало на гетьмана, і двічі підтверджена Бутурліним обіцянка, що цар охоронятиме всі права України, була фактичною присягою. «Царское слово пременно не бьівает», - сказав Бутурлін.
Питання - чи приносили московські посли присягу, чи ні - розв'язувалося різним способом. Сучасники вважали, що фактично присяга була складена, бо двічі повторив Бутурлін запевнення, що цар словом своїм ручиться, що Польщі України не віддасть і державний лад її буде збережений. Це витлумачили Хмельницький і старшина, як акт рівнозначний з присягою царя.
Єдиний документ, в якому зберігся опис подій - це «Статейний список» Бутурліна - звіт, що його він подав царському урядові про переговори в Переяславі. Цей звіт не можна вважати за цілком вірний, бо він мас ознаки пізнішої переробки, а про неточність його промовляє такий деталь: Бутурлін писав, що на Переяславській Раді зібрався «весь народ» і в церкві присягало «великое множество всяких чинов людей» - тоді, як відомо навіть імена тих, що присягали, разом 284 особи.
Сенс переговорів:
• встановлено військовий союз України з Московщиною, гарантований протекцією Московського царя над Україною;
• дано гарантію царем про збереження всіх прав і вольностей Української Держави.
Отже, 16 січня 1654 року у Переяславі було підписано угоду про українсько-московський альянс, на підставі якої Україна приймала протекторат московського царя, залишаючись і надалі окремим державним організмом, зберігаючи свій політично-соціальний устрій, власні адміністрацію, військо, фінанси. Проте, як відомо, Москва свою частину угоди виконувати не збиралася…
Виходячи із змісту, масштабів і форм боротьби, якісних змін, що відбулися у різних сферах буття нації та суспільства у XVII столітті, маємо всі підстави стверджувати, що визвольна боротьба українського народу під проводом Богдана Хмельницького, яка розпочалася 1648 року, являла собою не "повстання” чи "війну”, а "національну революцію”. Вона не закінчилася ні у 1654, ні в 1657 роках, як це стверджують деякі історики, а значно пізніше — восени 1676 року, коли було зліквідовано державні інституції у Правобережній Україні. Вістря боротьби спрямовувалося не лише проти Речі Посполитої, а й проти загарбницької політики Росії та Османської імперії. Головним завоюванням революції стало створення протягом 1648-1650 років на території козацької України національної держави. Вона вела відчайдушну боротьбу за незалежність і включення до свого складу решти етнічних українських земель.
Важливими здобутками революції стали сформулювання у першій половині 1649 р. Б. Хмельницьким національної державної ідеї, створення політичної еліти та якісний стрибок у розвитку національної свідомості народу. Незважаючи на поразку, все ж в особі Гетьманщини вона проіснувала на правах політичної автономії в складі Росії до початку 80-х років XVIII ст.
Один з найвидатніших дослідників тієї доби В. Липинський так характеризував його — "Богдан-Зіновій Хмельницький, який провів глибоку межу поміж добами історії України, поклав початок Української Козацької Держави, був найбільшим державним мужем, що його будь-коли мала Україна”.


Переглядів: 17 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2021