День вигнання нацистських окупантів з України відзначається в країні щороку 28 жовтня. Так, 28 жовтня 1944 року визволений найзахідніший регіон України — Закарпаття. Тому саме цю дату визначено Указом Президента від 20 жовтня 2009 року як День визволення України від німецько-фашистських загарбників.
Після 28 жовтня 1944 року Україна не стала вільною державою, тож термін "визволення” є історично некоректним. Відтак Інститут національної пам’яті пропонує використовувати термін «вигнання нацистських окупантів із України» замість сполучення «визволення України від фашистських загарбників».
Термін «визволення» передбачає волю, свободу, а у 1944 році Україна не стала вільною. Із вигнанням нацистських окупантів Україна не отримала волі, а опинилася під іншим пануванням, результатом якого стали масові репресії та депортації, зокрема сотень тисяч українців, поляків та цілого кримськотатарського народу.
Теза про 77 років "визволення” є продовженням існування радянських пропагандистських кліше, якими досі послуговується Росія у війні з Україною.
СРСР ставив за мету не визволення українського народу, а відновлення тоталітарного режиму на цих територіях. Свободу український народ виборов 24 серпня 1991 року — визволення України відбулося тільки з розпадом Радянського Союзу.
Нагадаємо, Україна відмовилася від вшанування пам’яті про Другу світову війну у рамках радянської пропагандистської концепції Великої Вітчизняної війни, як це досі відбувається в Росії.
Друга Світова війна розпочалася для України 1 вересня 1939 року із бомбардувань Львова силами Люфтваффе. 11 вересня частини вермахту увійшли до Галичини, але за таємними домовленостями між Гітлером та Сталіним німецькі війська за 2 тижні відступили на захід. 17 вересня 1939 року у війну на боці нацистського агресора вступив СРСР.
22 червня 1941 р. розпочалася війна між вчорашніми союзниками – ІІІ Рейхом та СРСР, в результаті чого до кінця року більша частина України була окупована німецькими військами. Воєнні дії під час Другої світової війни відбувалися на території України з 22 червня 1941 року до кінця жовтня 1944 року. У 1941–1944 роках на українській землі були зосереджені головні сили вермахту – від 57,1 до 76,7% від загальної кількості дивізій. 607 з них було розгромлено саме на території України. Вигнання нацистів з України стало можливим завдяки об’єднанню зусиль всієї антигітлерівської коаліції та визвольних антинацистських рухів. Спільна перемога не була б можливою без спільних зусиль.
В ході німецько-радянської війни (1941-1945) саме на території України відбулися ключові битви за визволення Європи від нацизму. У лютому 1943 року, розвиваючи наступ після перемоги під Сталінградом, радянські війська зайняли Харків та деякі інші українські міста, але вже в березні 1943 року залишили їх внаслідок німецького контрнаступу. Лише восени 1943 року розпочалося остаточне вигнання нацистських окупантів з України. У 1944 році було проведено низку операцій, які дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угруповання німецьких військ «Південь» і групу «А».
Силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3 мільйона воїнів, протягом січня 1943 року – жовтня 1944 року було проведено серію блискучих наступальних операцій. Найважливішими з них були: Воронезько-Харківська (13 січня – 3 березня 1943 року), Донбаська (13 серпня – 22 вересня 1943 року), Чернігівсько-Полтавська (26 серпня – 30 вересня 1943 року), Корсунь-Шевченківська (24 грудня 1943 р. – 17 лютого 1944 року) та Львівсько-Сандомирська (13 липня – 29 серпня 1944 року). Завершальною була Східнокарпатська операція, що розпочалася 9 вересня 1944 року. Складовими частинами Східнокарпатської операції були Карпатсько-Дуклянська та Карпатсько-Ужгородська фронтові наступальні операції. У ході Карпатсько-Ужгородської операції війська 4-го Українського фронту здобули карпатські перевали й наступали на Закарпаття. 16 жовтня радянські війська зайняли місто Рахів, 24 жовтня визволили Хуст і Сваляву, 26 жовтня – Мукачево, а 27 жовтня — Ужгород.
28 жовтня 1944 року радянські війська підійшли до Чопа. Внаслідок запеклого бою, який тривав цілий день, 29 жовтня війська 17-го гвардійського стрілецького корпусу, 237, 8 та 138 стрілецьких дивізій визволили Чоп. Та скоро нацистські війська перейшли у контрнаступ. Окремі райони Чопа кілька разів переходили з рук у руки. Остаточно Чоп було звільнено лише 23 листопада 1944 року.
Втрати у ході тих подій були досить великими з обох боків. Німці та угорці втратили приблизно 60 тисяч убитими, 28 тисяч їхніх вояків потрапили в полон. Радянська армія втратила понад 50 тисяч військових.
На сьогодні це найзахідніший населений пункт Закарпаття та всієї нинішньої України. Тому саме ця дата мала би пов’язуватися з вигнанням нацистських окупантів з України в її нинішніх кордонах, адже до 1945 року Закарпатська Україна ще вважалася територією Чехословаччини.
У СРСР склалася традиція відзначати цю подію 28 жовтня, оскільки саме цього дня в 1944 році радянські війська вибили німців з території Радянської України в її тодішніх кордонах. Влітку 1945 року, згідно міждержавного договору, Чехословаччина передала Радянському Союзу Закарпаття, яке увійшло до складу УРСР. Зважаючи на це, згодом вирішили перенести день пам’ятних урочистостей на дату, коли німецькі війська залишили останні населені пункти сучасної Закарпатської області. Але 28 жовтня 1944 року радянські війська лише розпочали бої за місто Чоп.
За підрахунками істориків, у ході воєнних дій на території України загинуло близько трьох мільйонів радянських воїнів, понад два мільйони українців було вивезено для примусової праці до Німеччини під час окупації. На території України цілком чи частково було зруйновано понад 700 міст і 28 тисяч сіл, близько 10 мільйонів людей залишились без даху над головою, знищено понад 16 тисяч промислових підприємств.
У ході німецько-радянської війни бойовими нагородами було відзначено близько 2,5 млн. воїнів-українців. У серці кожного з нас жива пам’ять про неоціненний внесок українців у спільну перемогу в тій жахливій війні. Під час Другої світової війни вигнання нацистів з українських територій стало можливим завдяки масовій участі українців у лавах як радянських військ (разом понад 3 млн. солдат-українців), так і національного підпілля (близько 100 тис. вояків ОУН –УПА).
За мир українці сплатили надзвичайно високу і страшну ціну – близько 9 мільйонів життів наших земляків. Подіями жовтня-листопада 1944 року війна не скінчилася — українці воювали в Європі до 8 травня 1945 року та в Азії — до 2 вересня 1945 року. На Батьківщині збройний спротив радянській владі тривав ще понад десятиліття.
Вигнання нацистських окупантів супроводжувалося вчиненням масових злочинів, які організував комуністичний сталінський режим і радянські війська з вини його командування:
1. На найнебезпечніших ділянках фронту масово використовувалося поспіхом мобілізоване радянським командуванням (польовими військкоматами) місцеве населення — яке кидали у бій непідготовленим, не обмундированих та неозброєним, що можна розглядати як свідому спробу знищення українського населення.
2. Українські армійські частини Радянської армії у 1943-44 рр. використовувалися в боях проти національного підпілля, що означало братовбивчу війну між українцями, які служили у РСЧА та УПА.
3. В очищеному від німців Криму у 1944 році радянською владою будо здійснено низку депортацій, зокрема повністю виселено до Середньої Азії кримських татар (180 тис.).
4. Українці продовжували зазнавати втрат і після закінчення війни, масові репресії продовжувалися до самої смерті Сталіна. На Західній Україні під час придушення національного руху за різними даними було вбито 150 тис., заарештовано 130 тис. та депортовано понад 200 тис. осіб.
5. Внаслідок організованого голоду у 1946-47 рр. в Україні загинуло до 1 млн осіб.
Український вимір Другої світової війни – це боротьба на всіх фронтах воєнних дій: не тільки на Східному фронті, а й у лавах руху опору інших країн, арміях союзників, що воювали в Італії і Франції, на Далекому Сході та на Тихоокеанському театрі воєнних дій. Вигнання нацистів з України стало можливим лише завдяки об’єднанню зусиль всієї антигітлерівської коаліції та визвольних антинацистських рухів. Ми маємо пам’ятати кожного!
На жаль, і ми, їхні діти й онуки, теж дізналися ціну миру. Героїчну естафету старшого покоління продовжують нині учасники АТО/ООС, які захищають незалежність і територіальну цілісність держави.
Боротьба за свободу проти іноземного агресора є святим обов'язком кожного представника народу, над яким нависла загроза поневолення. Особливо актуально пам’ятати досвід попередніх поколінь у сьогоденні, адже наша країна так потребує миру.
Вигнання нацистських поневолювачів не принесло Україні спокою та свободи, а обернулося поверненням комуністичного терору, масовими депортаціями, переслідуванням інакодумців. Однак все ж таки це стало вагомим кроком до здобуття Україною Незалежності. Досвід боротьби із нацизмом вчить, що війна завжди закінчується погано для агресора.
Вшануймо ж тих, завдяки кому ми живемо в Незалежній Україні та будуємо своє демократичне суспільство!
