Постать Миколи Міхновського – ідеолога українського самостійництва, творця українського війська та преси, автора першої у ХХ ст. Конституції України – донині залишається невідомою широкому загалу. Хоча блискучий харківський юрист був першим, хто аргументував необхідність побудови незалежної України, назвав головним ворогом російський імперіалізм і закликав українців виборювати «одну, єдину, неподільну, від Карпат аж до Кавказу самостійну, вільну, демократичну Україну».

Миколу Міхновського сучасники коронували словом як Апостола української державної самостійності. Він заклав теоретичні основи українського націоналізму, хоча творцем ідеології революційного націоналізму є Дмитро Донцов. Микола Міхновський, Дмитро Донцов та В`ячеслав Липинський – теоретик ідеології українського консерватизму – часто співпрацювали і забезпечували стійкий розвиток суспільно-політичної думки в Україні.

Адвокат, ідеолог самостійницької течії в українському русі початку ХХ століття, співзасновник разом з Д. Антоновичем першої радикальної самостійницької української партії несоціалістичного спрямування – Революційної української партії. Засновник Української народної партії, яка 1917 року стала основою створеної та очоленої ним же Української партії самостійників-соціалістів. Один із засновників Братства тарасівців, автор програмного документу Братства «Кредо молодого українця» та брошури «Самостійна Україна». Послідовний прихильник створення незалежної України на всіх її етнічних територіях.

Нащадок старовинного козацького роду Микола Міхновський побачив світ в селі Турівка на Полтавщині (нині – Київська область) в родині сільського священника. Його батько правив богослужіння українською, знав багато українських пісень та дум, передав свої переконання синові.

Навчаючись на юридичному факультеті Київського університету Святого Володимира, 18-річний Міхновський став одним з ініціаторів таємної політичної організації «Братство тарасівців». «Нашому поколінню належить створити українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави», – так окреслив в програмному документі «Кредо молодого українця» головне завдання Братства Міхновський.

Реалізувати ці ідеї Братство не змогло, натомість практично усі його члени опинилися за ґратами. Миколі Міхновському пощастило уникнути арешту. Він закінчив навчання в 1895 році й почав працювати в одній із адвокатських контор Києва, водночас не полишав громадської діяльності. 1897 року їздив до Львова, де встановив тісні взаємини з галицькими діячами і закупив значну кількість заборонених видань, у тому числі твори Михайла Драгоманова та Івана Франка. Поліція вважала його «крайнім за переконаннями українофілом з грубими і вкрай несимпатичними методами і формами і напрямом безумовно антиурядовим».

1898 року Міхновський переїхав до Харкова, де успішно зайнявся адвокатською практикою, відкрив власну контору й невдовзі здобув неабияку популярність як успішний адвокат. Здобув авторитет серед української громади Харкова. Вже на початку 1899 року він разом зі студентами влаштував у Харкові концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Івана Котляревського.

На Шевченківських святах 19 лютого 1900 р. в Полтаві та 26 лютого 1900 р. в Харкові М. Міхновський, якому було лише 27 років, виголосив промови, що були покладені в основу програмної політичної декларації Революційної української партії «Самостійна Україна» і містили обґрунтування ідеї незалежної української держави. Міхновський вже тоді вважав, що лише в збройній боротьбі можливо відстояти права українського народу. Учасники зборів зустріли цей заклик скептично, але була молодь, яка захоплено слухала промови. Самостійництво Міхновського було для тодішнього українського суспільства подвійно екзотичним. По-перше – своєю увагою до української державницької традиції, до свободи і прав особи, до «стародавньої культурності української нації». По-друге – своєю подібністю до тодішніх національних рухів в інших центральноєвропейських колоніях чотирьох імперій. Власне, «Самостійна Україна» і починається констатацією переходу тих визвольних рухів до свого завершального етапу – «уоружених повстань зневолених націй проти націй-гнобителів» . «Ми йдемо до повстання, до оружного повстання за визволення українського народу з під економічного та національного рабства, – говориться в праці. – ...Ми виходимо на боротьбу за інтереси всього народу українського… Повстання се єдина наша оборона і… ми тільки боронимось, а не нападаємо, …бо ми підтоптані й поневолені, бо нашому життю, цілій будутччині нашого народу загрожує смерть… тоді, коли чужинці, пани наші аж тонуть у розкошах та в золоті». У нас «віднято право на працю, право на освіту на мові нашій, право на розвит культурний». Причини зневоленого становлення українців Міхновський бачив в експлуатації чужинців, яким належали «всі добра на Україні».

У 1900 р. Міхновський став одним з засновників Революційної української партії (РУП). Своє бачення майбутнього України він виклав у брошурі "Самостійна Україна”, виданій у Львові.

В ній він сформулював завдання українського національно-визвольного руху на початку ХХ століття: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ”.

Проте, як виявилося, М. І. Міхновський та інші діячі РУП по-різному бачили шляхи досягнення проголошених ними завдань. Деякий час «Самостійна Україна» вважалася програмою РУП, але згодом зазнала гострої критики. Малоросійська інтелігенція, вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест вкрай вороже. Незадоволення позицією Міхновського почалося і у самій РУП, оскільки «Самостійна Україна» не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжіли до соціалізму. Як наслідок, Міхновського звинуватили в шовінізмі, надмірному радикалізмі, в «ориґінальнічаніі».

Незважаючи на шквал критики, наприкінці 1900 року Микола Міхновський у відповідь на заборону офіційної влади зробити напис українською мовою на пам'ятнику Котляревському в Полтаві, від імені тієї ж РУП написав «Одвертий лист до міністра Сипягіна», який закінчувався словами:

«Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути собі визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністер, і на голови всіх гнобителів нашої нації».

У 1902 р. він заснував Українську народну партію, яка ставила першочерговим завданням політичної боротьби повну незалежність України. Політична програма партії була викладена у маніфесті "Десять заповідей”.

Щосили він намагався донести свої ідеї до людей: заснував україномовний журнал, друкував свої дописи у пресі, видавав книжечки, в судах захищав українських активістів.

На початку ХХ ст. завдяки діяльності Харківського історико-філологічного товариства, зокрема, найбільш видатних його представників М. Ф. Сумцова, Д. І. Багалія, громадсько-політичних діячів Б. М. Мартоса, Г. М. Хоткевича, М. І. Міхновського, Харків став одним з основних осередків українського руху. У місті видавалися такі газети українською мовою як "Самостійна Україна”, "Хлібороб”, "Слобожанщина”, "Сніп”.

У 1905 році Микола Міхновський складає «Основний Закон Самостійної України – спілки народу українського» - проєкт Конституції України як вільної соборної федеративної держави. Він був опублікований у Львові в першому (та єдиному) номері часопису «Самостійна Україна» за вересень 1905 року (друкований орган УНП) на 12 сторінках, нелегально поширювався на Наддніпрянській Україні. Від часів Пилипа Орлика (1710 р.0 це було першою спробою накреслити суспільні та політичні основи буття незалежної української держави. Проєкт спирався на ідеологічну платформу Тарасівців (1891), ставши наступним етапом її еволюції. Україна визначалася ним як «Всеукраїнська спілка вільних і самоправних земель», утворених на підставі своїх природних особливостей і заселених українцями. Усі українські етнічні землі від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказу – на правах федерації мали увійти до складу Всеукраїнської Спілки.

У 1906 році на так званому «Лубенському процесі» двох українських діячів — братів Шеметів — засудили до страти, але завдяки майстерності адвоката Міхновського вони були виправдані та звільнені. Але найчастіше Міхновський виступав на захист простих селян, учасників аграрних заворушень, за що одержав прізвисько "Адвокат голодранців".

У 1912 р. громадсько-політичні діячі українського руху у Харкові намагалися висунути кандидатуру М. І. Міхновського на виборах до IV Державної Думи, але це не було підтримано курією виборщиків.

Після вибуху Лютневої революції 1917 р. Микола Іванович щиро підтримав створення Української Центральної Ради, пропонуючи, щоб її лідери відразу виступили перед Тимчасовим урядом з вимогою повної політичної незалежності України. У цей час він активно працював над створенням українського війська, а 16 березня 1917 р. став головою "Українського військового клубу імені Павла Полуботка”. Того самого дня військова нарада Київського гарнізону після доповіді Міхновського обрала Український військовий організаційний комітет і ухвалила негайно приступити до організації власної національної армії. Своїм завданням комітет проголосив українізацію російської армії, тобто формування в її складі українських частин; створення в частинах армії українських громадських організацій; негайну організацію першого українського полку. Про це Микола Міхновський казав у своїй емоційній промові під час української маніфестації 19 березня в Києві.

Він став також одним із організаторів 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького. Створення полку поклало початок українізації військових частин у російській армії. на Українському Національному конгресі (6 — 8 квітня 1917 року) Міхновського обрано членом Центральної Ради від Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка. На І Всеукраїнському військовому з'їзді (5 — 8 травня1917 року) Микола Міхновський увійшов до складу Українського генерального військового комітету (УГВК) — вищої військової установи в Україні.

Після повстання 4-5 липня 1917 року в Києві Другого українського імені гетьмана Павла Полуботка козачого полку, який вимагав встановлення української влади в Києві та на території України, Міхновського на прохання Володимира Винниченка та Симона Петлюри військова влада під охороною жандармерії відправила на Румунський фронт для проходження служби, де він перебував до Жовтневого перевороту. Так само, на фронті або у військових в'язницях, опинилося й багато інших самостійників. Після повернення з фронту Микола Іванович приєднався до нової Української демократично-хліборобської партії, створеної на Полтавщині, брав активну участь у її конференціях, разом із нею пройшов через усі перипетії державного перевороту 29 квітня 1918 р.

Міхновський підтримав уряд гетьмана Скоропадського. Гетьману Павлові Скоропадському пропонували кандидатуру Миколи Міхновського на посаду голови уряду. Але Скоропадський запропонував тому лише пост «бунчужного товариша» (особистого радника), від якого Міхновський відмовився. З очільниками Директорії Міхновський розійшовся в поглядах на розбудову держави. Більше того, розчарувавшись в соціалістичних експериментах Директорії, Міхновський разом з С. Шеметом вели перемовини з одним із кращих командувачів Армії УНР П. Болбочаном, щоб здійснити державний переворот та привести до влади праві українські партії. Міхновський розробив детальний план повалення Директорії, особисто виїхав у Кременчук до полковника Петра Болбочана з пропозицією поповнити лави військового Запорізького корпусу за рахунок добровольців-селян і виступити проти, як він казав, "принизливої для України влади".

Проте через день після приїзду Міхновського Болбочана, за наказом Петлюри, заарештували, а сам Микола Іванович потрапив до лікарні з важкою формою тифу. "Більшовики захоплюють місто, і Міхновський попадає до в'язниці. Заходами місцевої адвокатури і національно настроєної місцевої української групи більшовиків Міхновському вдається визволитись з в'язниці, а потім виїхати на Херсонщину", - свідчить Сергій Шемет. Зрештою, після цієї невдалої спроби Міхновський змушений був виїхати на Кубань.

Викладав у педагогічному технікумі у станиці Полтавській, болісно переживав крах своїх ідей. "Головна причина нещастя нашої нації - брак націоналізму серед широкого загалу її. Націоналізм - ангел помсти для пануючих і визискуючих націй, ангел помсти за упосліджених. У нас в Україні націоналізм дуже припізнився: наша нація, виключаючи небагатьох, переважно з інтелігенції, - не націоналістична. Вона не має національної свідомості серед загалу… не має наймогутнішої зброї для захисту своїх інтересів", - вказує Міхновський..

У 1924 р. Микола Іванович повернувся до Києва, оселився у свого друга Володимира Шемета. "У перші дні по приїзді він був у піднесеному бадьорому настрої, але дуже скоро почав змінюватися. Все частіше я бачив похмурий вираз на його обличчі, все більше безрадісних нот чулося в його голосі. Тут, у серці України, до якого він так поривався, він побачив навколо себе не таких людей, яких сподівався побачити. Ворожі до українства численні елементи й свої ж таки "обивателі-малороси", скептично байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотисте тло, на якому не знаходили ґрунту вияви міцної національної енергії", - так описав київські місяці життя Миколи Міхновського його колега по педагогічному технікуму Микола Марченко.

Сергій Шемет згадував, що Микола Іванович, остаточно знекровлений відсутністю підтримки в Україні своїх ідей, збирався емігрувати, просив друга зібрати інформацію про можливість заробітку за кордоном: "Я поспішив вислати дозвіл на візу, а становище еміґрації описав так, як сам собі уявляв. Картина вийшла досить похмура. Його надії на закордон впали, сили його покинули».

Безумовно, для радянської окупаційної влади Микола Міхновський, який понад тридцять років життя віддав боротьбі за незалежність України та, будучи відвертим противником російського шовінізму й імперіалізму, мав авторитет в українських патріотичних колах, становив неабияку загрозу.

Тому ДПУ заарештовує Миколу Міхновського практично одразу після повернення до Києва. Після кількох днів допитів він опинився на волі. Проте вже наступного дня, 3 травня 1924 року, 51-тиоднорічного Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку садиби Шеметів, де він квартирував. Обставини смерті видатного політика і громадського діяча України наразі залишаються до кінця не з’ясованими.

Ім`я Миколи Міхновського стало символом новітньої доби українського націоналізму. Важливо й нині розуміти суть ідеї Української державності, яку він беззастережно обстоював. Як зазначав політолог і літератор Василь Іванишин: "Гасло "Україна для українців" має не реакційний і не ксенофобський, а національно-захисний характер. Інша річ, що, на думку багатьох великих "інтернаціоналістів", українці не мають ніякого права захищати свої національні інтереси, бо це може спричинити певні труднощі для тих, що звикли розглядати їх як покірну робочу худобину, котра має право жити і їсти, щоб могла працювати на чергового "благодійника", але ж не більше!..".

На його прикладі служіння Україні десятиліттями виховувались покоління української молоді в Канаді, США, Аргентині, Бразилії, Австралії. У 2008 році на віднайденій могилі Миколи Міхновського в Києві на Байковому кладовищі встановлено пам`ятник.