Щорічно у вересні (9.09) світ відзначає Всесвітній день краси — свято, яке нагадує про прагнення людини до гармонії, естетики та самовираження. І сьогодні з музеєм історії міста ми дізнаємося, як українські жінки доглядали за собою та дістанемо із фондів прабабусю всіх приладів гарячої укладки.
Для української культури краса ніколи не була чимось поверхневим чи штучним. З найдавніших часів догляд за собою для українок поєднував побутову гігієну, глибокі знання про природу, медичну профілактику та навіть сакральні ритуали.
У традиційному українському селі естетичний ідеал був тісно пов’язаний із міцним здоров’ям та життєвою силою: «рум’яне обличчя, чорні брови та довга коса». Знаком охайності вважалася світла шкіра без засмаги. Для її вибілювання використовували сік свіжого огірка, відвар петрушки або промивання обличчя молочною сироваткою. Для надання щокам та губам свіжого рум’янцю дівчата використовували сік буряка чи ягоди калини. Брови та вії підкреслювали обпаленим горіхом або вуглинкою. Допоки у XX столітті краса не стала масовою індустрією, догляд за собою вимагав від жінок терпіння, зусиль, а іноді й чималих жертв.
У XIX — початку XX століття укладання та гігієна волосся суттєво відрізнялися від сучасних стандартів, а підхід до краси серед міщанок і селянок мав кардинальні відмінності. Волосся мили лише раз на 2–4 тижні (зазвичай перед святами, недільною службою чи банним днем). Замість частого миття використовували щоденне довготривале розчісування щітками з натуральної щетини щоб розподілити шкірне сало. Для миття використовували мильну стружку, відвар із золи (луг), жовтки, кисле молоко, трав’яні відвари (ромашка для блондинок, корінь дуба для брюнеток) та оцтові розчини для блиску. Також застосовували висівки або борошно замість сухого шампуню. Сушили волосся на сонці або біля печі, після чого розчісували дерев’яними чи кістяними гребенями.
Волосся мало суворе ритуальне значення. Дівчата ходили з відкритою косою (символ дівоцтва та краси), але після весілля жінка не мала права показувати волосся на публіці («засвітити волосся» вважалося ганьбою). Його повністю ховали під очіпок та хустку.
Шляхетні жінки і заможні міщанки прагнули показувати волосся у складних, пишних зачісках на прийомах чи прогулянках. Навіть капелюшки підбиралися так, щоб підкреслити укладку. Дівчата заплітали коси, вкладаючи їх навколо голови, а заміжні жінки згортали волосся у вузли або пучки, фіксуючи їх кістяними чи металевими шпильками, гребенями.
До початку ХХ століття волосся мили звичайним милом або лужними розчинами. У 1903 році німецький аптекар Ганс Шварцкопф створив перший порошковий шампунь. Він містив подрібнене мило високого очищення, водопом’якшувальні добавки (соду чи тринатрійфосфат) та порошок фіалкового коріння.
Для фіксації зачісок епохи модерну використовували помади. До 1900-х років основою був свиний або ведмежий жир, який мав суттєвий недолік — він швидко гіркнув і починав неприємно пахнути. Поява вазеліну (патентованого Робертом Чезбро) та очищеного парафіну повністю змінила індустрію.
Справжнім символом вікторіанської та едвардіанської епох стала макасарова олія. Вона надавала лоску, але була надзвичайно жирною і залишала плями на меблях. Щоб урятувати оббивку крісел і диванів, господині почали накривати їх чохлами- антимакасарами (їх і сьогодні можна побачити за традицією на підголівниках у літаках, автобусах та поїздах).
На дамських столиках часто стояв приймач для волосся — фарфорова, кришталева або срібна шкатулка з отвором у кришці. Туди складали волосся, що залишалося на гребінці після розчісування. Його накопичували й згодом використовували для створення шиньйонів, накладних пасом або валиків для об’єму.
XIX століття: Жінки застосовували гарячі цвяхи, спиці або важкі щипці, розжарені на печі чи газовому пальнику.
XIX століття жінки використовували сухі гарячі цвяхи, металеві спиці або спеціальні важкі щипці, які розжарювали безпосередньо на печі чи газовому пальнику.
Справжній прорив у перукарській справі стався наприкінці 1870-х років, коли французький перукар Марсель Ґрато (Marcel Grateau) винайшов щипці революційної конструкції. ІІсторія успіху Марселя Ґрато розпочалася у 1872 році. У трущобах Парижа молодий перукар, який заробляв на життя зачісками для повій, винайшов щипці для гарячої завивки волосся. Завдяки своєму винаходу французу вдалося створити легендарну укладку «Марсельська хвиля». Щипці з двох стрижнів (опуклого та увігнутого) створювали м’яку «S»-подібну хвилю. Щоб не спалити волосся, майстер перевіряв нагрів на папері (газетному чи цигарковому). Якщо папір ледь жовтів — інструмент був готовий до роботи; якщо обвуглювався або темнів — чекали, поки охолоне. На відміну від сучасних аналогів, щипці Ґрато нагрівалися від газового пальника. Для роботи доводилося використовувати одразу три інструменти: першим укладали волосся, другий у цей час нагрівався, а третій — охолоджувався. Увесь процес виконували на сухому волоссі за допомогою гребінця. Така техніка дозволяла отримувати рівні, чіткі хвилі, які не потребували додаткової фіксації.
Попри революційність, пристрій спочатку не оцінили належним чином. Марсель Ґрато продовжував працювати у маленькій перукарні на Монмартрі та пропонував диво-процедуру за символічну ціну або й зовсім безкоштовно.
Невідомо, як склалася б історія завивки, якби одного дня до його салону не завітала популярна зірка чорно-білого кіно Джейн Хадінг.Після цієї події щипці почали стрімко завойовувати Європу та Новий Світ. З 1882 по 1897 рік Марсель Ґрато тримав техніку виконання «Хвилі» в найсуворішій таємниці. У цей період він брав за одну завивку колосальну суму — 500 франків.
А от такі щипці Ґрато можна побачити у експозиції нашого музею.
