15 серпня в Україні відзначають День археолога — професійне свято людей, які буквально по крихтах збирають матеріальну історію людства. Завдяки їхній кропіткій і часто непомітній праці ми дізнаємося, як жили наші предки, у що вірили, що будували та які таємниці залишили у товщі землі.
День археолога — це свято тих, хто не боїться забруднити руки землею заради того, щоб відкрити світові нову сторінку історії. Це день науковців, студентів, реставраторів та всіх, для кого сива давнина стала покликанням.
Бажаємо всім причетним багатих культурних шарів, ясних стратиграфічних профілів, стійкості у польових умовах, надійних колег та, звісно ж, унікальних знахідок, які увійдуть до підручників історії!
Саме завдяки ним поповнюються колекції музеїв, та і наша колекція теж. Близько сотні артефактів передав до музею історії міста Хмельницького Володимир Захар’єв – дослідник історії Хмельницького та Поділля, археолог, кастеолог, засновник і керівник Науково-дослідницького Центру мархоцькознавства. Серед унікальних знахідок, переданих Володимиром Захар’євим до музею, – фрагменти виробів з дерева, кераміки, скла, кістки, які були знайдені науковцем під час обстеження ділянки, де велися земляні роботи під будівництво торговельно-офісного центру на вулиці Кам’янецькій, 11/1.
Ділянка розташована в одному з найдавніших кварталів міста, в районі вулиці Староміської, тобто, майже в центрі так званого «Нового міста», яке склалося на початку XVIII століття з частин, заснованих раніше С. Влодеком та Ю. Замойським неподалік собору Різдва Пресвятої Богородиці. Залишки будівель з підвалами свідчать, що забудова у цій частині міста розпочалася не раніше першої половини – середини XVIII століття. Тобто вже після майже тридцятирічної османської окупації. Саме тоді місто почало розбудовуватися за межами острова в південно-східному напрямку.
У будівельному котловані було виявлено кілька об’єктів, які використовувалися як житлова та складська інфраструктура. Практично всі будівлі постраждали від пожежі, швидше всього масштабною пожежею 1822 року, коли . На початку літа 1822 року в Проскурові виникла масштабна пожежа. Через щільну дерев’яну забудову та швидкий вогонь лихо миттєво охопило міські квартали.
«Материкова» частина міста, де розташовувалися житлові та єврейські торгові квартали, вигоріла практично дощенту.Вогонь знищив більшість дерев’яних споруд, міські крамниці, а також дерев’яний православний храм Різдва Пресвятої Богородиці (дивом вдалося врятувати лише чудодійну ікону Матері Божої). Від вогню не постраждала лише «острівна» частина міста (давнє ядро довкола замчища).
Знахідки у даній ділянці підштовхнули до висновку, що там розташовувалася корчма. На те, що це приміщення було корчмою, вказували й розбиті скляні келихи, чарки, штофи і горнятка для кави. Підтвердженням специфіки об’єкта став і смітник на подвір’ї за приміщенням, де знайдено фрагменти скляних гутних виробів, глиняного посуду та виварених кісток свійських тварин і птиці, які через термообробку мали темне забарвлення.
Великий інтерес викликають фрагменти візерунчастих кахлів, ринок для випікання хліба, тарелів, керамічні люльки з поливою, керамічний друшляк…
А ще гало — округлий скляний інструмент для розгладжування тканин, який знайдено у смітнику.
Гали існували двох видів – з отвором для наливання гарячої води й без отвору.. Зазвичай кулі мали темний колір: чорний або зелений. Ними українці до винайдення прасок вигладжували сорочки, плахти, білизну.
Гали містили багато натрію і стронцію, бо виготовляли їх не з високоякісного скла (таке йшло на мистецькі вироби), а фактично зі скловідходів гутного скла які лишалися в печах майстрів.
Термін „гутне скло” бере своє походження від німецького слова „die Нutte”, що означає будівлю, в якій знаходиться скловарна піч. Звідси, виходячи з найпоширенішої у давнину назви склоробних майстерень – „гута”, більшість дослідників називає усе давнє скло гутним. Деякі вчені схильні вживати цей термін у вузькому значенні, лише відносно виробів, що створені без використання спеціальних форм, а так званим вільним формуванням.
Найпоширенішим матеріалом було «просте» скло, що називалось також
«ординарним», «посполитим» або склом «зеленої води».
Остання назва найбільш образно визначає цей ґатунок не зовсім прозорого матеріалу зрізними відтінками зеленого кольору. В масі, як правило, є більша чи менша кількість пухирців повітря, дрібні зерна піску та інших нерозплавлених
матеріалів. Тодішнє скло забарвлене оксидами заліза і міді,
Все це – дефекти, характерні для скла гутного виробництва. Вони завжди наявні, коли в скловарній печі немає достатньо високої температури і коли сировина не чиста. Скло «зеленої води»виготовлялося на гутах аж до середини XIX ст. і слугувало переважно матеріалом для виробництва тари спиртних напоїв. Цей матеріал не застосовувався лише у виробництві вікон, з бiлого скла, що вважалося привілеєм заможних людей
.
Гутне скло отримували шляхом сплавлювання при високій температурі піску, вапняку і поташу у великих глиняних горщиках (тиглях). Майстер-склодув безпосередньо біля скловарної печі шляхом вільного видування або за допомогою форм створював вироби. Навчання одного доброго майстра – це тривалий процес, який у давнину займав від 5 до 10 років. В гутах працювали до 10–15 робітників, ще стільки ж заготовляли та підвозили пісок і деревину.
У першій половині ХІХ ст. склоробні художні промисли в Україні поступово занепадали. Дрібні осередки скловиробництва припинили свою діяльність, а великі гути змушені були переходити на виробництво звичайного одноманітного посуду та шибок. І вже під кінець ХІХ ст. скляна промисловість остаточно витіснила ручне склоробство, і гали пішли у небуття, поступившись рубелю з качалкою
. У містах наприкінці XVIII ст. з’являються чавунні праски, в які потрібно було засипати розжарене вугілля і постійно його роздмухувати, однак найбільш розповсюдженими стали праски, які для нагріву ставили в піч.
Іще наші предки прасували відрізаними піддонами пляшок, залізними кухлями, наповненими гарячою водою. Тканини в давнину виготовляли вручну, тому вони були досить грубі і прасувати їх вищезгаданими приладами було непросто.
Взагалі процес прання і прасування одягу виглядав так:
Господиня виносила на подвір’я жлукто (вона ж зільниця, старовинна цілісна діжка, видовбана зі стовбура дерева, яка не мала дна).
Спершу жінка клала в жлукто трохи соломи, тоді шарами одяг, який треба попрати, старанно пересипаючи його золою (тобто білим просіяним попелом). Проте використовувати будь-який не можна було – брали з дуба або з берези. Вкінці знову клала трохи соломи. Потому господиня брала з печі баняк окропу і виливала у жлукто на білизну. На рогачах приносила взятий з печі гарячий камінь та клала зверху для підтримки у жлукті температури. Наповнене жлукто накривали рядном. відбілювали одяг не тільки з допомогою золи, а ще кислим молоком, навіть сечею. Не золили в неділю, понеділок, середу, п’ятницю й суботу, на свята та вісім тижнів після хрещення і шість після свята Великодня. Якщо господиня намірилася золити в понеділок чи в п’ятницю, то в перший день Великого посту вона випивала три ложки води зі жлукта, щоб біди не мати.
Позолену білизну жінка клала у відра, влаштувавши їх на коромисло. Його притримувала однією рукою, а в іншу брала прач та несла усе до річки, озера чи іншої водойми. Часто на них обладнували спеціальні кладки-помости, щоб можна було відійти на певну відстань від берега, розміститися над водою і прати. Дитячі сорочки й пелюшки не вибивали й не викручували, а просто відтискали з них воду, щоб дитину не крутило.
У водоймі білизну дуже гарно виполіскували. Потому на каменях її добряче вибивали прачем. Далі його належало висушити. Випране господиня могла вивісити на тин, на мотузки чи й просто розкласти на траву, щоб сохло під променями. Так сорочки не вивішували сушити проти неділі, щоб нечистий хворобу не наслав. На виду вивішували сушити найкращий святковий одяг. Сорочки чіпляли біля сорочок, простирадла біля простирадл, щоб нове водилося.
Потім наставав час прасування. Гало без отвору опускали в гарячу воду, а ту, що мала отвір — наповнювали окропом, щоб скло тримало тепло. Гладкою та теплою скляною кулею водили по сухому чи злегка вологому одязі, розминаючи та вирівнюючи складені або намотані на підставку тканини.
Доки гало було гаряче, ним качали по зволоженій тканині, яку тримали натягнутою в руках. Обробка все ж видаляла “зморшки” і робила одяг красивішим і м’якшим.
