...Народилася Катерина Рубчакова 29 квітня 1881 року на Галичинi (м.Чорткiв) у вiдомiй творчiй родинi Коссакiв.
З 12 років за прикладом старших сестер Марії та Антоніни співала в міському хорі, яким керував її батько. В 16 років з учнівських лав учительської семінарії вступила до першого українського професійного театру «Руська бесіда», що саме гастролював у Чорткові, й грала в ньому понад 20 років. Не маючи консерваторської освіти, вона всьому навчилася від брата, потім шліфувала майстерність у театральній музично-драматичній студії Йосипа Стадника, брала уроки у відомої співачки Зоф’ї Козловської. Їй почали доручати провідні партії. Ще за життя вона стала легендою. Саме ця красуня гордо й незрадливо дарувала мистецтво українському простолюду, впродовж двох десятків років терплячо зносячи всі злидні мандрівного театрального життя. В ній, доньці дяка і регента Чортківського хору без будь-якої освіти з талантом від Бога, філігранно поєдналися обдарування драматичної акторки й оперної співачки. В її талант закохувалися тисячі, а її врода зводила з розуму геніїв того часу. Чоловіки часто закохувалися в заміжню красуню Рубчакову.
Юна Катерина Коссак мала вийти заміж за старшого брата поета-пісняра Степана Чарнецького, уродженця села Шманьківців, що в 12 кілометрах від Чорткова. Перше кохання обірвалося трагічно: офіцер цісарського війська Іван Чарнецький помер від туберкульозу, заразившись від свого коня, як віщий Олег. У глибокій зажурі в Станіславові 1897 року проводжала Катруся свого коханого в останню путь. Відтоді родина Чарнецьких для неї стала рідною.
У лютому 1898 після успішного виконання партії Оксани («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського) прізвище Коссаківни з’явилося в газеті «Діло». На початку ж 1899 з театральних афіш воно назавжди зникло, натомість з’явилось нове: Катерина Рубчакова. Далі життєвим і творчим шляхом вона вже йшла разом зі своїм чоловіком Іваном Рубчаком, старшим за свою юну дружину на 7 років. У день весілля Катерині ще не виповнилося й 18.
Акторка народила двох доньок – Ярославу (1900), – майбутню провідну актрису львівського театру «Українська бесіда», й Ольгу (1903), – одну з фундаторів Київського драмтеатру імені Івана Франка, дружину народного артиста СРСР Гната Юри.
На сцені Катерину Рубчакову називали галицькою Марією Заньковецькою, у співі – Соломією Крушельницькою.
1900 року в неї закохався польський письменник і драматург Владислав Оркан, який з Кракова спеціально їздив до Львова на прем’єру своєї вистави. Мало хто знає, що Лесь Курбас, якому відмовила Катерина – вже заміжня мати двох доньок, намагався звести рахунки з життям самогубством від нерозділеного кохання...
Лесь Курбас – український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач, народний артист УРСР.

Кажуть, у 26-річному віці безтямно закоханий Курбас вистрілив собі в серце… Разом з Катериною Рубчаковою вони грали коханців: він Михайла, вона Анну в «Украденому щасті», він Астрова, вона Олену в «Дяді Вані». У «Руській бесіді» чимало ролей Курбас виконував у парі з Катериною Рубчаковою. З найбільш відомих їхніх вистав – «Осіння буря» Войнич. Назва спектаклю, можна сказати, теж стала символічною. Адже в серці молодого Леся вирувала буря закоханості до Катерини. Та ці власні почуття певний час він не виносив з глибин душі. Нагода таки трапилася. З Рави-Руської театр тримав гастрольний курс на Краків. На одному з возів Курбасу випало їхати разом з Рубчаковою. Він і освідчився їй у палкому коханні. Обраниця, мов на сцені, артистично розсміялася. І тоді в Лесеві заклекотала буря гніву та образи: він вийняв зброю, й умить постріл вразив його груди. Здавалося, настала для нього вічна зима... У Львові актора прооперували, але кулю не вдалося вийняти. Кілька грамів заліза кохання він проносив аж до проблиску осені свого життя. З Катериною Рубчаковою Курбас після невдалого освідчення ще грав разом, але вже з розумінням того, що сценічні почуття не варто переносити на особисті. Так він і жив – з кулею в серці. Можливо, саме вона примушувала його так гостро і по-своєму відчувати життя, адже той, хто пережив наближення смерті, кожен наступний день проживає як останній. Мабуть тому, що відчуває наближення долі, якої не змінити...

Майже чверть столiття Катерина працювала в українському театрi товариства «Руська бесiда» у Львовi, Чернiвецькому українському та Новому Львiвському театрах. Саме з цим колективом пов’язана подiльська сторiнка творчостi галицької диви. Новий Львiвський театр був створений 28 березня 1919 року – в самий розпал боротьби за незалежнiсть Української Народної Республiки (УНР). У квiтнi-червнi театр ставив вистави в мiстах Галичини, з липня на запрошення i за пiдтримки Мiнiстерства преси та iнформацiї УНР почав гастрольну поїздку Подiллям. Спочатку цiлий мiсяць гастролi проходили в Кам’янцi-Подiльському – в залi Пушкiнського дому, в лiтньому театрi. У складi групи блискуче виступали Катерина Рубчакова та її чоловiк Iван Рубчак. Згодом у мiсто над Смотричем прибула i їхня донька, 16-рiчна Ольга Рубчакiвна. Майбутня заслужена артистка України, одна з фундаторiв сучасного Київського театру iм. I. Франка, вона робила свої першi кроки в освоєннi акторського ремесла на пiдмостках саме цього театру. Але наприкiнцi гастролей Катерина Рубчакова захворiла. Новий Львiвський театр на початку серпня 1919 року переїхав до Проскурова, а актриса на деякий час змушена була залишитися в примiському селi Зiнькiвцях (бiля Кам’янця-Подiльського) у своїх добрих знайомих.
У Проскуровi «новольвiвцi» гастролювали майже два мiсяцi. Вистави розпочалися з 9 серпня i проходили в мiському театрi (нинi це будівля мiського Будинку культури, а на початку ХХ століття – театру Шильмана – першого театру в Проскурові).

У виснаженому громадянською вiйною мiстi театр став справжнiм осередком добра i миру. Окремими днями вiдбувалися благодiйнi вистави для козакiв армiї УНР та найбiднiших верств населення, працював невеликий читальний зал, влаштовувалися зустрiчi з акторами. На самих виставах постiйно були аншлаги. Проскурiвчани палко вiтали артистiв i чекали на приїзд Катерини Рубчакової. Нарештi одужавши, видатна артистка з радiстю прибула до Проскурова. На сценi мiського театру у вереснi 1919 року вона зiграла головнi ролi у виставах «Пошилися в дурнi», «Безталанна», «Жидiвка-вихрестка», «Дай серцю волю, заведе в неволю...»
Та Рубчакова знову занедужала. Довелося попрощатися в Проскуровi з чоловiком, донькою, друзями. Театр 30 вересня вiдбув до Вiнниці, а Катерина поїхала на Кам’янеччину до давнiх знайомих. Там її, ослаблену хворобою, скосив тиф. 38-річною в розквіті, як жіночому, так і творчому, народна улюблениця померла від тифу в селі Зіньківцях поблизу Кам’янця-Подільського. 22 листопада 1919 року талановита актриса пiшла з життя. Ніхто з родичів і знайомих не проводжав велику артистку в останню путь. Поховали Катерину Рубчакову на сільському цвинтарі.
Коли звістка про втрату прокотилася Україною, театри Львова, Вінниці, Києва вшанували пам’ять видатної артистки дводенною жалобою. 1958 року прах жінки феноменального таланту перепоховали на Микулинецькому кладовищі Тернополя.
Зіньківці – мальовниче приміське село біля Кам’янця-Подільського, розташоване на правому березі річки Смотрич. Могилу сестри в Зiнькiвцях упорядкував i доглядав її найстарший брат Михайло Коссак, який у 1920–1930-х роках працював у Кам’янцi–Подільському. Трійка катів з НКВС засудила його як «ворога народу» до розстрілу. 2 січня 1938 вирок виконали. Поховано Михайла Коссака на території хутора Загальського в загальній могилі. На свідому сім’ю та родину Коссаків (звісно, й Рубчаків) радянська влада наклала тавро націоналістів...