Газета «Життя Поділля», число 93 від 9 квітня 1919 року, надрукувала оперативний звіт за 7 квітня про те, що 6 квітня 1919 року «вечером після горячого кровопролитного бою противника, в котрім наші частини (тобто Армії УНР – авт.) стратили до 50% свого складу вбитими, раненими під натиском переважаючих сил ворога особливо важкої артилерії наші частини примушені були залишити станцію і м. Проскурів і одійшли на ст. Гречани.

Гречани вислав заслони на ст. Скібнево». О. М. Завальнюк в статті «Збройна боротьба в Проскурові у 1919-1920 роках» зазначає, що остаточно більшовицькими частинами Проскурів було взято 11 квітня 1919 року.
Про те, які «нові порядки» почали заводити московські окупанти в Проскурові і чим це обернулося для місцевого населення, читаємо в спогадах очевидців та на сторінках тодішньої преси. Так, газета Української Народної Армії «Український козак», число 14 за 22 червня 1919 року (тобто через два місяці окупації) після того, як більшовиків прогнали з міста частини Армії УНР, розмістила статтю освітянина з Проскурова, очевидця подій, на жаль, через ризики воєнної доби не підписану, де автор розповів, якими методами нав`язували свою владу місцевому населенню більшовицькі комісари і чрезвичайка.

Подаємо статтю зі збереженням стилю та правопису.
«Як провадився вчительський з`їзд в Проскурові
Треба зазначити, що як тільки большовики вступили в Проскурівський повіт, то вчительство опинилось на становищі контрреволюціонерів. Большовицьке комісарство дивилось на вчителів з підозрінням і недовіррям, як на саботажників, буржуїв й т. п. З великими труднощами вчителеві вдавалося виправити пропуска на право проїзда по залізниці, коли йому потрібно було їхати навіть по службовим справам, а червоноармейці, знаючи відношення свого начальства до вчителів, поводились з ними неможливо. Були випадки, коли красноармейці робили труси в квартирях учителів, при чому звичайно не забували реквізувати в учителя все те, що ім подобалось: білизну, одіж, чоботи.
На решті, дякуючи заходам відділу освіти, який перейшов з бувшого земства до новоутвореного комісаріяту народньої освіти, 11 травня було скликано повітовий вчительський з`ізд в Проскурові, на який прибуло до 240 сельських і мійських учителів.

З першого ж дня з`ізду було видно, що вчителям не дадуть багато говорити, висловити свої думки, свої бажання. Незабаром це підтвердилось.
Коли вчителями було висунуто пропозицію, яка нібито суперечила з поглядами большовиків, то предсідатель ревкома одверто заявив: «Ми вас покликали не для того, щоб ви тут вигадували щось своє, а лише для того, щоби познайомити вас з нашим пляном шкільної праці. Рахуючись з умовами, в яких доводилось працювати, з`ізд зразу ж став на шлях пасивної боротьби з комуністами, яка виявлялась в тому, що де які пропозиції комуністів мовчки без мотивів відхилялися голосуванням, а в деяких питаннях, де комуністам хотілось почути голос учителів, з`ізд уперто мовчав і нібито мовчки погоджувався з пропозиціями комуністів. Така тактика з`ізду страшенно дратувала комуністів.
На другий день з`ізду вони одверто стали обвинувачувати вчителів (українців і поляків, які приєднались до українців і таким чином утворили значну більшість – три чверті всього з`ізду) в контрреволюції, саботажі, єврейському погромові, дорікали, що з`ізд не виявляє свого політичного лиця й т. д. Такі обвинувачення ще рясніше посипалися після того, як з`ізд відклонив пропозицію приєднатися до партії большовиків комуністів, а в питанні про совітську плятфлорму приняли резолюцію, в якій між иншим значилось: « обєднатися під червоним прапором»… Скільки не намагалися большовики доказати, що треба висловитись : «под красним знаменем третьяго інтернаціонала», бо мовляв і Зелений і Григориів і «банди украінських незалежників» і всяких «контрреволюціонерів» виступають проти совітської влади теж під червоним прапором і недивлячися на те, що ця резолюція разів кілька переголосовувалась, все ж таки в решті решт остаточно принята резолюція з «червоним прапором» без «третьяго інтернаціонала».
Представник на з`ізді від партії комуністів між иншим заявив: «Майте на увазі, що зараз не диктатура пролєтаріята, а диктатура партії комуністів. Партія приняла постанову про красний терор. Хто не з нами, той проти нас, а з своіми ворогами ми зуміємо розправитись».
(Далі буде).
Учитель».
На жаль, наступне число часопису в підшивці «Українського козака», яка зберігається в ДАХмО, відсутнє, але про те, що далі відбулося на повітовому учительському з`їзді в окупованому більшовиками Проскурові, дізнаємося зі спогадів Василя Богацького «У Проскурові на весні 1919 р.», надрукованих в календарі-альманасі «Дніпро» за 1939 рік, що видавався за сприяння Українського товариства допомоги еміґрантам з України у Львові. 
Як зазначає в своїх спогадах «Початки національної революції на Проскурівщині» Наталя Дорошенко-Савченко, у переддень Української революції 1917-1921 років в «такому специфічному середовищі, як Проскурів», було декілька свідомих українців. І серед них – директор «хлоп`ячої виділової школи Василь Богацький, який зі страху перед пильним оком жандармерії та й перед своїми таки підлеглими вчителями, передплачував «ЛНВ» [1] на ім`я своєї куховарки, до речі, неписьменної. Він був також поет і друкував українські вірші під псевдонімом, не пригадую вже яким…». Зі спогадів самого Василя Богацького дізнаємося, що він також завідував педагогічними курсами для підготовки народних учителів, викладав українську мову в Проскурівському комерційному училищі, викладав психологію на курсах учительок-сіоністок.
Спогади Василя Богацького «У Проскурові на весні 1919 р.» - цінне джерело інформації від очевидця про суспільно-політичну ситуацію та настрої мешканців в Проскурові і повіті часів Української революції 1917-1921 років. [2 ] 
Василь Богацький, зокрема, пише про те, що більшовицька влада одразу поміняла директорів шкіл міста – на прихильників більшовицького режиму, в числі яких були й ті, хто відзначився україноненависницькими вчинками й за російських імперських часів. Автор подає галерею таких осіб. Дізнаємося також, хто організовував більшовицьку владу в місті і повіті (комісаріат освіти, «чрезвичайка»), і про перші кроки тієї влади: «А на мурах міських будинків і парканах щодня з`являлися все нові й нові оголошення, все грізніш і грізніш наказувалося здати до військового комісаріяту зброю, до скарбниці – золото, до міського уряду – всі «зайві» меблі, до ревкому – всю одежу й білизну, хто має понад «норму», дуже й дуже обмежену. Крім того, наказувалося віддати туди ж таки ліжка, теж – хто має понад «норму», далі був наказ дати з кожного помешкання по одному кріслу до совітських установ». Почалися й арешти всіх, хто був пов`язаний з українським визвольним рухом».
До речі, як повідомляла фронтова газета Української Народної Армії «Український козак» (ч.8 від 15.06.1919 р.) в замітці «З днів большовицького панування в Проскурові»: «Число жертв, розстріляних большовицькою чрезвичайкою в Проскурові налічують на тисячі (2-3 тисячі)». 
В умовах терору, репресій і гонінь стосовно інакодумців більшовики й організували вищезгаданий вчительський з`їзд. 
Ось як описує про ту подію Василь Богацький: « Комісаріят освіти скликав повітовий учительський зїзд. Щоб заохотити вчительство до большевизму, влаштовано для нього мітинґ у міському театрі. На мітинґу виголошували большевицькі промови й співали большевицьких пісень. Між иншим модне тоді «Ех, яблочко, куда котішся» й багато инших подібних шедеврів большевицької поезії. Було тяжко й гидко слухати. Я вийшов бічними дверима з театру й пішов додому. Цілу ніч не спав, думав.
- І коли то все це скінчиться? Та невже –ж цьому кінця не буде?»
На другий день з`їзду, зазначає В. Богацький, більшовики продовжили свою агітацію й пропаганду комуністичних ідей, зачитували накази. А вчительство в залі затято мовчало. «Але я вирішив відповісти, - згадує В. Богацький. – Вийшов на сцену. Все в мені кипіло. Але я стримував себе, як міг. Почав із подяки представникам совітської влади за мітинґ, улаштований попереднього дня для вчительства. Але висловив своє здивування, що представники совітської влади, про яку тільки-но говорилося, що вона найкультурніша в світі, не розуміють, що таке театр. Глянув у бік представників тієї влади. Побачив, що вони скривилися, й почав говорити, чим був театр у старій Греції. Говорив російською мовою. Згадав про велику ролю, яку відіграв театр у старі часи, й поволі підносив голос. Потім перейшов до порівняння того, що дали большевики з цієї сцени вчительству вчора. «Сором!» - кинув я большевикам останнє російське слово. І відразу перейшов на українську мову. Заговорив про чарівну пісню, про український театр, про артизм і його значіння в житті людини. Розпалився й закінчив промову приблизно такими словами: «Те естетичне почуття, яке живе змалку в наших душах, боронить нас від усякого бруду, від усякої гидоти. Оборонить воно нас і від того бруду, який вилили тут на сцену наші гості. І ніщо не вижене з наших душ наших святощів. Ніхто й ніщо не змусить нас забути, що ми українці».

В театрі запанувала незвичайна тиша. І в тій тиші кидав я в обличчя большевиків вогнисті слова. Несподівано для себе почув якийсь шелест. Глянув і побачив, що все вчительство встало. І в театрі залунав могутній спів.
- Ще не вмерла Україна…
Це була відповідь учительства на мою, ще не скінчену промову.
Большевицькі комісари, бліді, збентежені, встали й стояли струнко, доки не скінчився спів.
Скінчився гимн і зразу після нього учителі й учительки заспівали «Заповіт».
Я ніколи ні до того, ні після того не чув такого палкого й гарного виконання нашого гимну й «Заповіту», як тоді, бо йшов той спів із глибини живої української душі й наболілого, ображеного серця.
Сильне вражіння зробив він і на чужинців. Про нього з пошаною згадує згадує в одній із своїх брошур, описуючи всю цю подію, п. Опіола, що був тоді вчителем польської ґімназії, той самий Опіола, що вславився останнім часом своїм україножерством.
Але моє становище дуже погіршилося після цієї події. … За мною чрезвичайка почала пильно стежити, бажаючи вислідити, з ким я маю зносни. Мене скоро про це повідомили ті, що потім допомогли мені уникнути арештування, коли большевики вирішили нарешті мене арештувати».
Допомогли Василеві Богацькому втекти з Проскурова перед арештом і цим врятували йому життя його учениці з курсів для вчительок-сіоністок, які готувалися до викладацької праці в Палестині. Вони не лише попередили вчителя, але й вивезли його з Проскурова до самого Збруча, де вже він зустрів підрозділи армії УНР, котрі вели наступ на Проскурів. Ці ж дівчата з курсів розшукали Василя Богацького в Галичині й привезли йому невиплачені в Проскурові гроші за викладання на їхніх курсах.
До речі, про описаний вище випадок з історії спротиву українських освітян більшовицькому окупаційному режиму в Проскурові згадує у своїх спогадах «Деякі епізоди боротьби з большевиками на Поділлі» учасник визвольних змагань 1917-1921 років Іван Розгін. [3]
Після двох місяців більшовицької окупації (квітень, травень, початок червня 1919 року) Проскурів було звільнено 6 червня 1919 року силами Шостої, Сьомої та Восьмої дивізій Запорозької групи Армії УНР в ході військової операції, яка дістала назву «Проскурівський прорив».
1. «Літературно-науковий вісник» - перший всеукраїнський літературно-науковий і громадсько-політичний часопис, що виходив з 1898 по 1932 рік. Заснований з ініціативи Івана Франка та Михайла Грушевського, видавався Науковим товариством ім. Т. Шевченка у Львові, згодом – у Львові і в Києві. З 1901 року був заборонений на території Рос. імперії, завозився нелегально. Детальніше на:http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe… 
2. Зі спогадами можна ознайомитися на ресурсі «Електронна бібліотека України» за посиланням: https://elib.nlu.org.ua/view.html?&id=10700 
3.Детальніше читайте у збірнику «Поділля у добу Української революції 1917-1921 р. р.» за посиланням: http://muzeum.in.ua/…/%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%BB%D0%BB%…

Оксана Собко, н. с. музею історії міста Хмельницького