| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Нд, 2020-07-05, 19:51

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Погода
мишки teddy bears
Статистика

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-1921 рр.

Головна » Статті » науково-популярна інформація

Як Кость Місевич синьожупанників українізував
Синя (синьожупанна, від синього кольору уніформи) дивізія – військова частина, утворена після підписання Берестейського миру 9 лютого (27 січня) 1918 р. зусиллями Союзу Визволення України у Німеччині з добровольців - українців – військовополонених російської армії з таборів Раштат, Вецляр та Зальцведель.


Офіційна назва – 1-а Українська стрілецька дивізія (Синьожупанників) Армії УНР. Мала чотири піхотні полки (по 1200 вояків і старшин), один гарматний полк. Командир – генерал Віктор Зелінський. Остаточне формування дивізії відбувалося у м. Ковелі, куди вояки прибули наприкінці лютого 1918 р. Вже в середині березня дивізія прибула до Києва. Їхній урочистий парад у столиці на Софійській площі 24 березня приймав голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Сучасники стверджували, що ці військові частини були добре організовані, національно свідомі та стояли на ґрунті самостійності України. 
Наш земляк Кость Місевич як депутат Української Центральної Ради взяв дійову участь в організації та ідеологічному вишколі Синьої дивізії Армії УНР. За що вдячні синьожупанники й зачислили його своїм почесним козаком. 
Про цю його працю із захопленням та повагою розповідає у своїх спогадах «Синьожупанники» генерал Віктор Зелінський, котрий сформував і очолив Першу Українську козацьку дивізію Синьожупанників.



До речі, ці спогади побачили світ 1918 року в Берліні, не раз перевидавалися в діаспорі, а найсвіжіше, івано-франківське, із серії «Звитяжці», видання 2019 року придбане в бібліотеку музею історії міста Хмельницького з ініціативи директора Галини Барабаш.



Подаємо фрагменти цих спогадів, присвячені Костеві Місевичу.
«Найбільш помічним в освідомленні мойого козацтва та створенні направду щирого національного моноліта був К. Місевич.



Несподівано одного дня явився у мене цивільно убраний чоловік. Представився Місевич – представник Центральної Ради. Заявив, що приїхав сюди, щоб бути помічним при праці в організації дивізії. Сам він по походженню селянин, поштовий урядник. 
Його вислав я поміж козаків. Поінформував його про те, яке буде його завдання. Серед козаків напевно мусять бути закриті большевицькі агітатори, отже його завданням буде те прослідити та швидко позбутися, як їх, так і їхньої отрути. Повідомив я комендантів полків про нього, та наказав дати вільну руку в праці серед козацтва.
Зразу почав він свою працю. Козаки прийняли його поміж себе дуже сердечно. Він, як той, що вийшов з народу, знав, як треба з козаками говорити. Через те його праця була незвичайно велика. Все, що він сказав, козаки принимали беззастережно й з довір`ям. Незвичайно пильно слідкував він, чи нема серед козаків большевицьких аґентів. А що козаки мали до нього повне довір`я, то йому в тому приходилося дуже легко. Кожнього вечора складав мені звіти зі своєї праці.
Одного дня прийшов він до мене зі звітом.
- Пане отамане, за тих кілька днів моєї праці серед козацтва, в кожній сотні знайшов я по кілька людей, щиро відданих нашій справі. Через них я маю можливість пізнавати стан козацтва. От і завдяки їм, як теж і моїй особистій провірці, стверджено, що в частинах є закритих кількох большевицьких аґітаторів. 
- Чи ви можете певно ствердити, що це все відповідає правді?
- Так, я і мої друзі переловили їх на пляновій аґітації. Підозріваю, що вони між собою мають організацію.
Від нього одержав я спис двадцятьох козаків і одного прапорщика (це був юрист – п`яниця). Тоді звернувся я до капітана Альвенслєбена, переконав його, що з того не треба робити голосних кар, а попросту усунути їх з дивізії. Він мене зрозумів і погодився. Вночі прийшли до них німецькі підстаршини, приказали зібратися, відвезли їх на поїзд – назад в табор полонених в Німеччині.
Козаки не знали, що з тими людьми сталося. Вони між собою навіть говорили, що ті люди пішли до большевиків, бо про їхнє большевицьке наставлення козаки добре знали.
З того часу відносини серед козацтва змінилися. Місевич кожночасно здавав звіти, що стан козацького настрою є дужу гарний і що козацтво хвилюється, щоб чим скорше йти на Київ проти большевицьких банд та їхніх розбишацтв. Вони зверталися до Місевича з проханням: 
- Скажіть, будь ласка, панові отаманові, що ми вже досить навчилися і можемо та хочемо йти в Україну проти ворогів, а решту вишколу дістанемо в боях.
- Місевич, переповідаючи мені розмову козаків. Так і просив в їх імені, щоб скорше йти на Київ.
- Пане отамане, така дивізія – це чудове військо. Воно своєю поставою і здисциплінованістю покличе весь нарід до зброї проти відвічного гнобителя України.
Такими настроями й бажаннями горіли й всі старшини дивізії. Поділяв теж це й я, отаман дивізії.
Отже прийшла черга віднестися до військового міністра України Жуківського, бувшого штабскапітана російської пограничної сторожі. Чекав я на нього, щоб він приїхав до Голобів, як це зробили Голубович і Любинський. Одначе він того не зробив із причин, які щойно пізніше виказалися.
Вислав я до нього мойого найкращого старшину-дипльомата Сиротенка з рапортом на письмі. В рапорті подав я про стан дивізії та готовність її до походу на Київ. Просив я військового міністра, щоб надіслав мені наказ вирушити на Київ, чого домагається все моє козацтво. Сиротенко поїхав до Житомира, де в той час перебував Український Уряд.
Сиротенко вернув з Житомира невеселий. 
- Кажіть, були, бачили міністра, як прийняв?
- Майже мордою об стіл.
- Чому так?
- Зразу спитав мене міністер Жуківський, чому сам отаман Зелінський не з`явився до міністерства. Я йому відповів, що пан отаман не має можливості, бо має справи з дивізією і не може її так залишити. Про наступ на Київ міністер нічого не відповів.
Відомості Сиротенка зробили на мене прикре враження. Я прийшов до заключення, що відношення військового міністра до синьої дивізії є вороже. А зокрема до мене. Я зрозумів, що це недовіра до мене зі сторони партійця соціял-революціонера, як до бувшого ґенерала російської армії, що не належить до партії соціялістів-революціонерів. Впрочім ця його ворожнеча була обґрунтована ще глибшими критеріями, що я пізнав щойно в Києві при його відношенні до моєї дивізії.
Від часу повороту Сиротенка, вся дивізія нервово очікувала визвання її на фронт до боротьби. Всі горіли бажанням до бою – до бою. А тим часом від правительства не було жодних звісток. Населення України творило собі лєґєнду що на звільнення України іде велика армія, думаючи що нас є кільканадцять тисяч. Козаки зачували про ті поголоски серед населення й ще більше хвилювалися, бо їх боліло те, що вони сидять бездільно, тоді, коли населення з таким одушевленням їх очікує.
Ми дізналися, що 45. німецька дивізія разом з деякими українськими частинами маширує вже на Київ. Ця вістка хвилювала мене й моїх козаків, що до Києва вступлять німецькі частини, як перші. Нас це боліло тим більше, що наша дивізія була призначена на звільнення Києва, а тим часом сидить бездільно. 
Козаки моєї дивізії слухали промов міністрів, а передовсім виховані Місевичем, добре знали про большевицький похід в Україну та їхню руїнницьку роботу. Найбільше їх хвилювало оповідання Місевича про те, що в час походу банд Муравйова на Київ в Україні не було армії, не було війська, щоб стануло в обороні столиці України, щоб здержати дикі орди московських наїздників. Місевич гарячо переповідав їм про те, що на охорону столиці станула горстка одважних юнаків-студентів і гімназистів проти тисяч диких північних орд з метою згинути, а врятувати честь нації, що в найтяжчу хвилину не зуміла поставити армії на охорону своїх границь. Мої козаки, завдяки Місевичу, здається, перші гострили свою боєвість на прекрасній невмирущій лєґєнді Крут. Вони палали жадобою пімсти за смерть найкращого цвіту українських степів. А також горіло моє козацтво бажанням першим увійти в столицю України та поклонитися пам`ятникові Великого Богдана.
Оповідання Місевича та його незвичайна вмілість надихнути своїх слухачів мали великий вплив на мене. Все те врізьблювало глибокий карб в моїй душі. Я, хоч був вже немолодий, а все ж таки по молодечому мріяв про те, щоб бути одним із перших в столиці наших гордих князів-завойовників. Підбадьорувало мене до того ще й те, що під моїм командуванням була направду гарна частина, натхненна гарячою любов`ю до Батьківщини. За весь час моєї 35-літньої військової служби в російській армії ніколи не мав я такої частини, як тепер. Можна собі уявити, які почування горіли в моїй душі на згадку, що я йду на порятунок України, на охорону її столиці, та що мене очікує бій не на полях Манджурії чи Польщі (в російській армії), але на степах України у проводі прекрасної української частини.
Наші мрії не сповнилися, нас несподівано стрінуло розчарування».
До речі, ця військова формація не брала участі в бойових діях. Через півтора місяця існування вона мала бути розформована за наказом військового міністра УНР О. Жуковського (соціаліста-революціонера), котрий спершу усунув генерала Зелінського з поста командира, але ще перед розформуванням її 27 квітня роззброїли німці напередодні гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року. Та ще й припинили формування 2-ї Синьої дивізії на Волині. Німці боялися, що Сині козаки стануть на захист Центральної Ради. Після повалення Гетьманату, у січні 1919 р., Директорія УНР відновила один Синій полк. Згодом він увійшов до складу 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Синьожупанники воювали за незалежність України до листопада 1920 року.
До слова, Кость Місевич як представник Центральної Ради займався організаційною, ідеологічно-просвітницькою працею і серед козаків-сірожупанників. 1-а козацько-стрілецька (Сіра) дивізія армії УНР створена з добровольців – українських полонених із австрійських таборів «Фрайштадт» та «Йозефштадт». 
Остаточне її формування відбувалося в березні 1918 р. у м. Володимирі-Волинському. У спогадах поручника Миколи Бутовича,



ад`ютанта штабу І-ї козацько-стрілецької (Сірої ) дивізії Армії УНР «Формування Сірої дивізії у Володимирі Волинському» читаємо, що час від часу з Києва до Володимира приїжджали різні представники уряду. Побували в Володимирі-Волинському представники Центральної Ради: сотник Сиротенко, начальник агітаційно-освітнього відділу УГВК, старшина для особливих доручень при Генеральному Секретаріаті Військових Справ УНР отаман Олександр Пилькевич, член Центральної Ради, «делегат від селянства з Проскурівщини» Кость Місевич, полковник Шаліга-Марковський. 
Після Гетьманського перевороту сірожупанників не розпустили, але поміняли військове командування. Сірожупанники обороняли із серпня 1918 р. від більшовицьких орд Чернігівщину, згодом – від лютого 1919 р. – воювали проти Червоної армії на Східній Волині, у березні 1919-го захищали Луцьк від Війська Польського. Влітку 1919 на основі залишків війська сірожупанників створено Сірий полк у складі 11-ї Волинської дивізії, котрий після виснажливих піврічних бойових дій Армії УНР з більшовиками й денікінцями взяв участь в першому Зимовому поході. У травні 1920-го полк було реорганізовано в IV стрілецьку Сіру бригаду в складі тієї ж Волинської дивізії, яка воювала з більшовиками за державність УНР до кінця листопада 1920 року.
Слід сказати, що Кость Місевич, який самовіддано займався громадсько-політичною та культурно-просвітницькою працею і у Великій Україні, і в еміграції, мав надзвичайно широке коло знайомств серед українських державних, культурних і військових діячів. З-поміж вояцтва його добрими знайомими були козаки синьожупанники, сірожупанники, а також січові стрільці, які, за спогадами Костевого побратима Дмитра Гонти, неодноразово гостювали в домі Костя Місевича в Лезневому неподалік Проскурова.
До речі, один з учасників тріо бандуристів, створеного К. Місевичем в еміграції, в середині 1920-х років, його учень-бандурист, автор спогадів про нього, Дмитро Гонта (1900–1959) - колишній ад`ютант отамана Запорозької Січі Юхима Божка, командував бронепотягом «Хортиця», а згодом - сотник Армії УНР, командир ІІ батареї полку Чорних Запорожців Петра Дяченка. 
А інший – Данило Щербина (1891-1943) – колишній ад`ютант Симона Петлюри, як згадував бандурист Василь Ємець в статті «До мартирології кобзарства» (1957 р.), «за Гетьманщини виступав не раз в Гетьманськім палаці та розглядався, як придворний бандурист Гетьмана», починав свою військову службу в Армії УНР, як козак-синьожупанник. Про трагічну долю Данила Щербини розповів Дмитро Гонта у своїх спогадах про Костя Місевича: «колись він був військовиком, був у німецькому полоні, а при формуванні Синьої дивізії з полонених українців зголосився перший. З фаху він був актором, працював у театрі Садовського, тому його зарахували до культурно-освітнього відділу. У 1918 р. повернувся на Україну разом з Синьою дивізією, а за Скоропадського був придворним бандуристом. І хоч побував у лабетах Чека, і тільки дякуючи своєму спритові звідти вирвався, все ж таки повернувся в царство сатани. (Після спільних виступів 1925 року К. Місевич та Д. Гонта вирушили на гастролі до Польщі й Німеччини з розширеним хором Дмитра Котка, а Данило Щербина виїхав в Радянську Україну, бо дуже тужив за залишеними там дружиною й сином – авт.).



Мали ми про нього відомості, що зразу виступав з концертами, чули його з радіо з Ленінграду, а далі були чутки, що в процесі Ю. Тютюнника був засуджений і засланий на Сибір, де й загинув. Аж у 1943 р. одержав я лист від одного приятеля, який був на сході з німецькою армією, що в Куп`янську зустрів Щербину, який справді побував на Сибірі, але перед війною повернувся і жив там з родиною. І грав на бандурі. Коли німці почали відступ від Сталінграду, видали наказ всім евакуюватися на захід. Щербина не послухав і ще заявив німцям, що він нікуди не виїздить, і німці його розстріляли. Так загинув з руки іншого ката бандурист Данило Щербина».

Оксана Собко, науковий співробітник музею історії міста Хмельницького
Категорія: науково-популярна інформація | Додав: varta (2020-05-26)
Переглядів: 24
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2020