| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Нд, 2021-11-28, 09:13

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2021 » Жовтень » 26 » В УКРАЇНІ ЩОРОКУ ПОМИНАЮТЬ РОЗСТРІЛЯНУ В УРОЧИЩІ САНДАРМОХ НА СОЛОВКАХ УКРАЇНСЬКУ ІНТЕЛІГЕНЦІЮ
15:19
В УКРАЇНІ ЩОРОКУ ПОМИНАЮТЬ РОЗСТРІЛЯНУ В УРОЧИЩІ САНДАРМОХ НА СОЛОВКАХ УКРАЇНСЬКУ ІНТЕЛІГЕНЦІЮ

В УКРАЇНІ ЩОРОКУ ПОМИНАЮТЬ РОЗСТРІЛЯНУ В УРОЧИЩІ САНДАРМОХ НА СОЛОВКАХ УКРАЇНСЬКУ ІНТЕЛІГЕНЦІЮ

84 роки тому 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох (Карельська АРСР, Російська РФСР, СРСР) за рішенням окремої трійки Ленінградського обласного управління НКВС СРСР розстріляно 287 в'язнів Соловецької тюрми особливого призначення.


Прелюдією до цих масових вбивств в урочищі було розпорядження міністра внутрішніх справ, на той час наркома внутрішніх справ СРСР Ніколая Єжова, від 16-го серпня 1937 року, в якому йшлося про так звану «розгрузку» таборів ГУЛАГу.

Органи держбезпеки готувалися до масових політичних акцій і арештів за так званою «Куркульською операцією», яку почали, по суті, втілювати в життя з 5-го серпня 1937-го року. Тобто Єжов передбачав, що незабаром до таборів надійде багато людей і тому треба було їх «розвантажити». Тобто розстріляти тих, хто перебував на той час у таборах, аби туди заслати нову кількість арештантів. Саме тому було дано вказівку за два місяці репресувати всіх тих, хто перебував у таборах та був звинувачений у шкідництві, у диверсійній роботі, у причетності до так званих антирадянських партій.

У документах радянських спецслужб місцевість Сандармох зазначена як «обычное место расстрелов». Там розстріляли щонайменше 9500 людей 60 національностей і дев’яти релігійних конфесій. Серед них ‒ понад 677 українців. Найбільшу групу в’язнів – 1111 осіб – розстріляли з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року. Серед них, приречених на смерть тодішніх громадян СРСР, було й три сотні українців. З-поміж них кращі представники української культурної та наукової еліти.

Місця масового захоронення жертв сталінського терору є по всій території колишнього СРСР. Карельське урочище Сандармох тільки одне з них.

Сандармох ­– так за назвою наближчого болота назвали урочище на півночі російської республіки Карелія, де у 1997 році були знайдені масові захоронення страчених НКВД (Народный комиссариат внутренних дел СССР) в’язнів Соловецького концтабору – СТОН (Соловецкая тюрьма особого назначения).

Українські історики кажуть, що не варто навіть перекладати «НКВД» як «НКВС», оскільки ця структура завжди керувалася лише із Кремля і жодного права ухвалювати автономні рішення її підрозділи в Україні не мали.

Спочатку вважали, що в'язнів, призначених для знищення за розпорядженням Єжова, вивозили човнами у Біле море і топили. Але у 1995 році директор Санкт-Петербурзького науково-дослідного центру «Меморіал» Веніамін Іофе віднайшов розстрільні списки в архіві Архангельського управління ФСБ. Він потім написав листа до архіву СБУ, в якому повідомив, що серед жертв Сандармоху – чимало людей з України.

Через два роки в липні 1997 року Юрій Дмитрієв із членами санкт-петербурзького й московського «Меморіалів», обстеживши гектари карельської тайги, знайшов 236 розстрільних ям. Дослідники організували розкопки і документування їхніх результатів.

Українські історики теж почали їздити в Карелію і досліджувати архіви. Результатом стало видання тритомника «Остання адреса» під авторством Володимира Пристайка, Олександра Пшеннікова та Юрія Шаповала.

Найбільше розстрілів випало на перші дні листопада. 3 листопада було розстріляно 134 особи, всі, як зазначалося у розстрільних списках – «українські буржуазні націоналісти» Таким чином, лише за один день поліг майже весь цвіт української нації початку ХХ ст. Кожен із загиблих був не тільки визначним фахівцем у своїй царині, але й видатною особистістю, постаттю «ренесансних» масштабів.

Імена 1111 в'язнів першого соловецького етапу, яких розстріляли в період із 27 жовтня по 4 листопада 1937 року, встановлені точно.

У всіх досліджених черепах – кульові отвори.

Керувати каральною операцією доручили Михайлу Матвєєву, заступнику начальника Ленінградського управління ОГПУ з адміністративно-господарської частини. Матвєєв давно і тривалий час служив у каральних органах, тривалий час спеціалізувався на катуванні та виконанні вироків, а у той період вже відпочивав на відносно спокійній посаді після «важкої праці».

Відібраних соловецьких в’язнів спочатку етапували морем до Кемі, звідти перевезли залізницею до карельського Медвеж’єгорська і розмістили у слідчому ізоляторі ББК НКВД.

Приміщення там було недостатньо велике, тому в’язнів довозили в міру того, як звільнялося місце після страт у кар’єрах та ямах поблизу болота Сандармох.

Є підстави вважати, що більшість страчених Матвєєв убив власноруч. Допомагав йому помічник коменданта УНКВД Ленінградської області Алафер.

До «бригади» Матвєєва також входили конвоїри Ганцов, Ларіонов, Васильєв, Деревянко, Кузнецов і Твердохлєб. На страту людей возив водій вантажівки – Воскресенський. Ще був водій легкового автомобіля Федотов і господарник Орлов, який, за словами Матвєєва, допомагав йому «приймати за списком заарештованих».

Коли в’язні зрозуміли, що їх везуть на страту і спробували втекти, Матвєєв наказав перед тим, як доправляти у Медвеж’єгорськ, роздягати всіх до білизни, зв’язувати руки і затикати роти кляпами. Так в’язнів і вантажили у кузов вантажівки.

Далі людей ставили на край ями і Матвєєв убивав їх пострілом у лоб.

Розстрілював Матвєєв, як сказано в одному з документів, «быстро, точно и толково».

З 1111 в’язнів, розстріляних у Сандармоху, з України походили 287 людей. Цей доповнений список склав Сергій Шевченко.

У Сандармосі «каральний меч Сталіна» в особі звироднілого капітана Матвєєва стратив тих, хто міг зробити і робив українське мистецтво та науку повноправними елементами світового прогресу.

Зеров і на Соловках продовжував перекладати «Енеїду» Вергілія, вважаючи це справою свого життя. Лесь Курбас навіть зміг створити табірний театр і поставив кілька вистав. Вони ще вірили в повернення, у те, що темні часи минущі.

Аби допомогти не втратити зв'язку з Україною, з її культурними процесами, дружини виявляли чудеса винахідливості.

Скажімо, обклеювали зсередини ящики з посланими харчами (список дозволеного для пересилки був неймовірно куцим, а на півночі люди страждали ще й від авітамінозу, цинги) сторінками зі щойно виданих книжок та часописів.

Тож у листах з ГУЛАГу ‒ знов-таки дбайливо збережених рідними ‒ можна іноді прочитати не лише бадьорі описи цілковито нібито стерпного побуту, а ще й фахові оцінки літературних новинок.

Бадьорістю ті дрібно списані сторінки дихали, звичайно ж, з огляду на невсипуще цензорське око.

Кожна з цих людських трагедій заслуговує окремої розповіді. Скажімо, доля усієї родини письменника Антона Крушельницького може виглядати вимовним трагічним символом наших тодішніх утрат.

Крушельницький приїхав з Галичини на запрошення українського радянського уряду будувати нову вільну Україну. Його арештували вже за кілька місяців, звинувативши в створенні націоналістичної організації.

Синів Тараса та Івана засудили за сумнозвісним кіровським процесом, коли після зорганізованого самим Сталіним убивства ленінградського партійного очільника Сергія Кірова (його популярність ставала загрозливою для авторитету московського вождя) хапали безліч цілковито невинних людей. Крушельницьких розстріляли 17 грудня 1934. Розповідають, що, йдучи тюремним коридором, хлопці кричали: «Батьку, нащо ти нас сюди привіз?»

А вже у Сандармоху разом із главою родини загинули ще два брати, Остап та Богдан. І кількома днями раніше під Ленінградом розстріляли їхню сестру Володимиру, лікарку, яка й на Соловках рятувала хворих.

Серед жертв Сандармоху ‒ кілька членів літературного угруповання «Західна Україна». Усі вони самохіть приїхали на запрошення уряду, усі були звинувачені в націоналізмі й антирадянській терористичній діяльності.

Скажімо, Мирослав Ірчан повернувся до Харкова аж із Канади. Не хотів зоставатися довічним еміґрантом, вабила рідна вітчизна. Але виявилося, що поверталися вони не на батьківщину, а в сталінську занапащену, стероризовану, застрашену країну.

Постріл у голову обірвав життя засновника нових підходів до світового театрального мистецтва, режисера театру «Березіль» Леся Курбаса; драматурга Миколи Куліша, чиї п’єси ставилися в Парижі, Нью-Йорку, Москві, Варшаві; письменників і поетів Зерова, Вороного, Ірчана, Епіка, Паніва; письменника, філософа і перекладача Валер’яна Підмогильного; учених Сергія Грушевського, Степана Рудницького, Олександра Бадана- Яворенка; прем’єр-міністра УНР Чехівського, міністра УНР Крушельницького,   президента харківської Вільної академії пролетарської літератури Михайла Ялового,  знаного академіка-історика Матвія Яворського… Там же були розстріляні

Михайло Авдієнко (1892 р. н.), член Української Центральної Ради та ЦК УСДРП, редактор тижневика «Радянський статистик»; Василь Атаманюк-Яблуненко (1897 р. н.), письменник, журналіст; Аркадій Барбар (1879 р. н.), директор Департаменту охорони здоров'я УНР часів Директорії; Іван Бойко (1892 р. н.), український вчений-агроном;

Тарас Вінницький (1890 р. н.), колишній повітовий комісар Української галицької армії;

Яків Войтюк (1894 р. н.), громадський і політичний діяч на Холмщині, посол до польського Сейму (1922‒1927); Омелян Волох (1902 р. н.), полковник армії УНР, в 1933 р. ‒ голова Українського бюро ВУЦВК Спілки шоферів; Марко Вороний (1904 р. н.), літератор-журналіст; Михайло Вольф (1890 р. н.), священник Римо-католицької церкви;

 Петро Дятлів (1883 р. н.), професор, колишній член ЦК УСДРП; Мирон Косар-Заячківський (1897 р. н.), член Політбюро ЦК КП(б)У;  Антін Крушельницький (1878 р. н.), колишній міністр освіти УНР, письменник; Богдан Крушельницький (1906 р. н.), син А. В. Крушельницького; Остап Крушельницький (1913 р. н.), син А. В. Крушельницького;

Микола Любинський (1890 р. н.), міністр закордонних справ УНР (1918), розстріляний 8 січня 1938 року; Яків Мовчанівський(єпископ Афанасій) (1887 р. н.), церковний діяч, розстріляний 8 січня 1938 року; Юрій Озерський (1896 р. н.), голова українського Держвидаву; Василь Олійник (1900 р. н.), секретар члена Політбюро ЦК КП(б)У  Панаса Любченка; Микола Павлушков (1904 р. н.), засновник Спілки української молоді, племінник Сергія Єфремова; Андрій Панів (1899 р. н.), письменник, педагог та журналіст;

Борис Пилипенко (1892 р. н.), музеєзнавець, графік, член групи неокласиків Миколи Зерова; Михайло Полоз (1891 р. н.), нарком фінансів УСРР; Валер'ян Поліщук (1897 р. н.), поет, засновник модерністської групи «Авангард»; Арон Решал (1904 р. н.), директор Всеукраїнського курортного тресту; Степан Рудницький (1877 р. н.), український географ і картограф, академік ВУАН, основоположник української політичної та військової географії; Василь Сірко (1899 р. н.), учасник революційного руху на західноукраїнських землях, член КПЗУ; Іван Сіяк (1887 р. н.), заступник голови Директорії Бессарабії «Сфатул Церій»; Борис Скубко (1897 р. н.), герой українсько-російської війни 1917‒1921, козак Армії УНР; Микола Стрєльцов (1890 р. н.) ‒ старшина Армії УНР, журналіст і письменник; Михайло Хижняк (1893 р. н.) ‒ старшина армії УНР; Володимир Чехівський (1876 р. н.), професор історії, діяч УАПЦ;  Ґео Шкурупій (1903 р. н.), письменник, представник напряму панфутуризму; Олексій Яворський (1892 р. н.)  ‒ поручник Армії УГА і УНР, педагог, науковий співробітник Всеукраїнської бібліотеки при ВУАН.

Влада всіляко приховувала злочин. На запити рідних давали неправдиві відповіді, та навіть і в реабілітаційних довідках кінця п'ятдесятих вказувалися як дати смерті 1942‒43 роки. Тоді, виглядало, від загадкових епідемій умирали в лікарнях численні в'язні.

Терор сягнув найвищої точки саме в 1937‒1938 року не в останню чергу тому, що притьмом почали замітати сліди.

Сталін висунув тезу, нібито в міру неймовірних успіхів і великих здобутків класова боротьба лише загострюватиметься, бо недобитки старого світу, мовляв, ні перед чим не зупинятимуться, аби завдати шкоди «робітничо-селянській» державі.

Якраз тоді мали повертатися додому, відбувши стандартний десятилітній термін, засуджені під час колективізації «куркулі», жертви політичних процесів кінця двадцятих.

І вони могли розповісти страшну правду про ГУЛАГ, про якнайсуворіше втаємничений аспект «сталінської демократії». Після всього побаченого й звіданого в'язні повернулися б непримиренними месниками.

Тож режим вирішив подбати про власну безпеку. Розстрільною акцією (не амністією, не помилуванням!) відзначили великий ювілей ‒ двадцятиріччя більшовицької жовтневої революції.

Пам'ять про незахоронені, осквернені останки жертв ятрилася й мучила. Друзі та рідні роками марно шукали могили своїх найдорожчих. Лише аж через більш як півстоліття на скорботному полі поставили козацький хрест. Ідентифікація тіл виявилася, зрозуміло, неможливою. Їм усім судилася спільна могила.

Було винищене ціле покоління. Ця травма не могла не впливати на наступні ґенерації на всю нашу історію.

Зосталися невтішні батьки, покинуті сироти ‒ усі вони ще й існували зі страшним тавром «член семьи врага народа». Тим самим перекреслювалися хоч трохи благополучніші життєві шляхи. Рвалися соціальні, духовні, культурні зв'язки.

Але зовсім затоптати пам'ять усе ж неможливо. Опірна сила спогаду, як особистого, так і колективного, дуже велика.

Згадки про репресованих і замучених десятиліттями живили український спротив радянській владі. Горе має здатність ще й об'єднувати, згуртовувати.

Той, хто хотів зоставатися на боці жертв, самим цим вибором протиставляв себе їхнім убивцям. Збережені свідчення, документи, записи, перекази ‒ усе це дочекалося свого часу. Ніби піднявся з глибини цілий затоплений материк, аби змінити наші уявлення не лише про минуле, але й про нас самих, про сьогодення й майбутність.

 

Музей історії міста Хмельницького

Переглядів: 32 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2021