| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Нд, 2021-05-09, 23:22

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2021 » Квітень » 23 » ПРОСКУРІВСЬКЕ ІНТЕРВ`Ю ГОЛОВНОГО ОТАМАНА В БЕРЕЗНІ 1919-го
12:01
ПРОСКУРІВСЬКЕ ІНТЕРВ`Ю ГОЛОВНОГО ОТАМАНА В БЕРЕЗНІ 1919-го
ПРОСКУРІВСЬКЕ ІНТЕРВ`Ю ГОЛОВНОГО ОТАМАНА В БЕРЕЗНІ 1919-го.


ЩО СИМОН ПЕТЛЮРА ХОТІВ ПОВІДАТИ СВІТОВІ ПРО УКРАЇНУ
ПРОСКУРІВ У БЕРЕЗНІ 1919-го НА ДЕЯКИЙ ЧАС СТАЄ СТОЛИЦЕЮ УНР. УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА ОТОЧЕНА ВОРОГАМИ І КРИВАВО ВИБОРЮЄ СВОЮ ДЕРЖАВНІСТЬ, СВОБОДУ І ГІДНЕ МІСЦЕ МІЖ НАРОДАМИ СВІТУ. ФЛАГМАН ЦІЄЇ БОРОТЬБИ ГОЛОВНИЙ ОТАМАН СИМОН ПЕТЛЮРА ШУКАЄ ПІДТРИМКИ У СИЛЬНИХ ДЕРЖАВ. ЩОБ ПРИВЕРНУТИ УВАГУ СВІТУ ДО ПРАВЕДНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ БОРОТЬБИ, ОТАМАН ПЕТЛЮРА ДАЄ ІНТЕРВ`Ю ЖУРНАЛІСТАМ НАЙПРЕСТИЖНІШИХ ВИДАНЬ ЄВРОПИ.
ПРО ОБСТАВИНИ ПОЯВИ ЦЬОГО ІНТЕРВ`Ю І ПОДАЛЬШУ ДОЛЮ ПУБЛІКАЦІЇ ЧИТАЙТЕ НА ЦІЙ СТОРІНЦІ І НА САЙТІ МУЗЕЮ ІСТОРІЇ МІСТА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.
Досвід відновлення Української державності в 1917-1921 роках ще раз переконливо довів для тогочасних ініціаторів цього процесу (читай: побудови з нуля держави – авт.), як багато важить правильне формування позитивного іміджу держави шляхом інформаційної самопрезентації на міжнародному рівні. Про можливості цього ефективного способу налагодження міждержавних комунікацій, що дозволяє діяти на випередження, знав, можливо, більше, ніж члени його державнобудівничої команди, провідний діяч Української революції 1917-1921 років Симон Петлюра.


Адже, перш ніж стати на чолі політичної і військової боротьби за незалежну соборну Українську Народну Республіку, майже два десятки років (з 1902-го) Головний Отаман працював журналістом і редактором низки проукраїнських часописів, виступав в різних жанрах: від публіцистики, політичної аналітики до памфлетів та рецензій. В УНР часів Директорії виходило друком чимало державних часописів, в тому числі, й для Армії УНР. Скажімо, лише в останній столиці УНР Кам`янці на Поділлі в роки Української революції 1917-1921 років виходило 38 назв періодичних видань, а інформаційною діяльністю республіки опікувалося створене урядом Директорії Головне управління преси й пропаганди, яке було перетворене 15 вересня 1919 року на Міністерство преси і пропаганди УНР. Огляд державної української преси цього періоду дозволяє стверджувати, що пропагандистська праця на утвердження державницької ідеї на українських територіях була поставлено серйозно. І в цьому державні пропагандисти Директорії УНР брали приклад з діяльності урядів сильних країн Європи та США, котрі вели державно-національну пропаганду як серед власних громадян, так і за кордоном. І витрачали на це величезні кошти. Тільки от з промоцією молодої Української Республіки, з дипломатичним визнанням державності України світом велося сутужно. В умовах війни на кілька фронтів, економічної розрухи, міжпартійних чвар, не вибудованого кваліфікованого державного апарату та армії, деструктивного впливу агентів ворожих розвідок, які проникали в найвищі щаблі влади УНР, перед будівничими України стояло важливе завдання - довести світові, що українська нація нарівні з іншими має право на власну державу. Як тут не згадати далекоглядний пропагандистський хід Головного Отамана щодо організації Української Республіканської капели, якій було доручено засобами культурної дипломатії продемонструвати Європі і світові «окремішнє існування та етнічну ідентичність свого народу». Переконати Європу, яка устами французького віце-консула русофіла Еміля Енно ще на переговорах у Яссах в листопаді 1918 року заявила українській делегації: «Україна, або, правильніше кажучи, південна Росія ніколи не мала ані своєї історії, ані національної або етнографічної окремішності». Від того буремного листопаду за короткий час стільки всього і величного, і трагічного гіркого сталося в Україні, з Україною... І зміна форми державної влади – братовбивча, кровопролитна, і захоплення Польщею Холмщини, українського Полісся, західної Волині, і підступна військова агресія більшовицької Росії, і захоплення білогвардійцями Маріуполя, Бердянська, Дебальцевого, всього Донбасу... І перехід до більшовиків семитисячної Херсонської дивізії отамана Григор`єва. І – проголошення Акта Соборності Українських земель, до якого йшли століттями схід і захід України... На жаль, до фактичного повного об`єднання ще було далеко. До того ж, в самому республіканському таборі наддніпрянців загострилися взаємини: як між лідерами Директорії – між самим її головою Винниченком та Головним Отаманом військ і флоту Петлюрою - аж до самого виходу Винниченка з Директорії на вимогу Антанти, так і між центральними і лівими течіями українських соціалістичних правлячих партій УПСР та УСДРП. Трудовий Конгрес в Києві – передпарламент, представницьке зібрання, на яке було заборонено вхід українцям – представникам інших соціальних верств, крім «трудового народу», не прийняв конкретних рішень, натомість ліві соціалісти та ліві есдеки супроводили його демаршем з демонстрацією підтримки українського більшовицького уряду в Харкові. Його засідання відбувалося поспішно в умовах стрімкого наступу більшовиків, які вже на початку лютого 1919 року взяли Київ. В час, коли українська армія вела виснажливі бої з наступаючими «червоними» на підступах до Києва, під Фастовом, Козятином, більшовики спровокували 15 лютого повстання проти УНР в запіллі – у стратегічно важливому Проскурові, наслідком якого став кривавий Проскурівський погром, який нещадно вдарив по міжнародному становищу молодої Української республіки. На цьому тлі влада Директорії УНР вела ще з січня 1919 (а точніше, то ще в листопаді 1918-го на переговорах в Яссах Український Національний Союз за «посередництва» впливового в міжнародних масонських колах українського дипломатичного представника від Гетьмана Скоропадського Артема Галіпа також намагався по контактувати з Антантою) тривалі переговори в Одесі з представниками Антанти на предмет визнання державності України та матеріальної і «моральної» допомоги для УНР в боротьбі з більшовицькою навалою. Проте Антанту, перш за все, цікавила не так українська державність, як українська мілітарна сила для війни з більшовиками. У цій «грі» враховувався і фактор впливового російського «єдинонеділимського» лобі, і певні геополітичні міркування країн-переможців у Першій світовій щодо розподілу сил на світовій арені.
Ще в січні 1919 український уряд відрядив для участі в Паризькій мирній конференції, де лідери країн-переможців Франції, Великої Британії і США розглядали поділ кордонів післявоєнної Європи, офіційну делегацію – «Українську місію при Мировій конференції в Парижі» (для включення її в переговорний процес українцям довелося задіяти багато чинників і міжнародних та особистих зв`язків). На дипломатів УНР покладалося завдання – «добитися на мировому конгресі перед державами всього світу визнання самостійності Української Народної Республіки». Директорія та уряд УНР сподівалися, знову ж, і на військову, й матеріальну допомогу Антанти в боротьбі з російськими більшовиками. Правда, з досвідченими дипломатами, які б мали певну вагу і користувалися кредитом довіри в міжнародному істеблішменті, в молодої Української республіки теж було сутужно... І тому голові Української місії в Парижі, шляховому інженеру за освітою, Григорію Сидоренку довелося зовсім непросто зав`язувати потрібні знайомства...
23-28 лютого Головний Отаман Петлюра як голова Української соборної держави на території ЗО ЗУНР, в Станіславові та Ходорові, зустрічається з президентом ЗУНР Євгеном Петрушевичем, урядом, військовим керівництвом ЗО УНР, а також – з очільником міжсоюзної місії Антанти, яка в цей час прибула до Львова, зайнятого поляками, - французьким генералом Бартелемі. Від імені Паризької мирної конференції Бартелемі запропонував проект припинення війни в Галичині і встановлення нових кордонів між Україною і Польщею. За цим планом від України відривали на користь Польщі Львів і Львівщину, Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн, Перемишлянщину і Холмщину, натомість Україна як держава отримувала визнання, а Польща спільно з УНР збройно мала виступити проти більшовиків. Петлюра ж сподівався, що звільнена від необхідності війни з поляками Галицька Армія допоможе армії УНР воювати на східному фронті з більшовиками. Проте галицькі політики категорично не сприйняли ці умови. Не переконало їх і попередження Петлюри про те, що для окупації Галичину прибуває добре озброєний 80-тисячний корпус генерала Галлера. З 1 березня поновилися бойові дії між УГА та поляками. 3-5 березня поляки атакують Холмську групу Армії УНР, послідовно захоплюють територію Волині.


А в цей час в Наддніпрянській Україні теж триває кровопролиття, територія, підконтрольна силам УНР, стрімко звужується, 6 березня Директорія та уряд переїжджають з Вінниці у Жмеринку, а 9 березня - уже в Проскурів, 7 березня більшовики захоплюють Бердичів, а 13-го в Жмеринці вибухає повстання гарнізону УНР, який переходить на бік більшовиків. В армії УНР зростає дезертирство. 11-17 березня Отаман Петлюра скликає в Проскурові розширену державну нараду за участю членів Директорії та уряду, керівництво ЗО УНР і особисто Є. Петрушевича (прибули в Проскурів 12 березня), лідерів українських партій, деяких членів трудового Конгресу. Мета – визначитися з подальшою політикою Директорії. 11 березня заслухали звіт прем`єр-міністра С. Остапенка, який відстоював необхідність продовження переговорів з Антантою.


Симон Петлюра заявив присутнім, що навіть за умови провалу переговорів з французами в Одесі він не піде на будь-які угоди з більшовиками, ворожими до української державності. І закликав опиратися на власні сили. Його підтримали члени Директорії, уряду, політики ЗУНР. Натомість партійці з УПСР та УСДРП виступили за припинення переговорів з Антантою, зміну правого кабінету міністрів Остапенка на соціалістичний і – за початок переговорів про мир з більшовиками, визнавши перед тим попередньо радянську форму влади в Україні, бо це, мовляв, відповідає очікуванням більшої частини населення. В цей же час, 11 березня, ЦК УПСР (центральної течії), який перебував на радянській території, передав уряду в Проскурів через своїх посланців І. Лизанівського та А. Степаненка вимоги припинити переговори з Антантою й відновити контакти з радянською Росією, визнавши попередньо радянську владу в Україні. 12-15 березня в Проскурові провів наради з ЦК УСДРП емісар УСДРП (незалежних), які симпатизували більшовикам, Антін Драгомирецький, в результаті чого соціал-демократи також висловилися за припинення переговорів з Антантою. 16 березня на нараду прибув з Одеси військовий міністр УНР генерал Олександр Греків, який розповів про результати переговорів з Антантою, вимогу французів про відставку Петлюри, а також про хистку позицію військових Антанти в Причорномор`ї. А 17 березня інший учасник делегації УНР на переговорах з Антантою міністр закордонних справ УНР Костянтин Мацієвич повідомив на засіданні в Проскурові, що, мовляв, французи відмовилися від попередніх вимог і бажають укласти вигідний договір з УНР. Для остаточних домовленостей, запевняв Мацієвич, генерал д`Ансельм запрошує Отамана Петлюру в Бірзулу (Подільськ) через два дні. Проте зустріч не відбулася, оскільки більшовики уже захопили Жмеринку і перекрили залізницю.



В цей же час, 13 березня, Січові Стрільці оприлюднили свою «Проскурівську декларацію» (після перемовин з ЦК УСДРП), в якій заявили, що можуть підтримати радянську владу на місцях, якщо Українська республіка в Києві підтвердить, що стоїть на платформі самостійності. Політичним центром «лівої» опозиції уряду С. Остапенка з середини березня 1919-го став Кам`янець-Подільський, де перебувала частина урядових установ УНР, а також лідер українських есерів Михайло Грушевський. Грушевський посів пост редактора газети «Життя Поділля», яка відтоді (від 24 лютого 1919 р.) пропагувала на своїх сторінках потребу порозуміння з радянською владою. Вона використала повітовий селянський з`їзд, що 20-22 березня відбувався в Кам`янці. Під впливом М. Грушевського, І. Лизанівського, інших есерівських провідників з`їзд ухвалив резолюцію на користь радянської форми влади в Україні, висловився проти переговорів з Антантою та підтримав проведення переговорів з більшовиками на предмет визнання ними самостійності України. На тому самому з`їзді 22 березня незадоволені представники соціалістів на противагу уряду Остапенка утворили так званий Комітет Охорони Республіки (КОР), до складу якого увійшли есдеки В. Чехівський (голова), І. Романченко, І. Мазепа, М. Ткаченко, есери А. Степанеко, І. Лизанівський. М. Грушевський, редактор «Життя Поділля», відмовився від участі, оскільки виїжджав за кордон. В цей час «Життя Поділля» (підшивка якого зберігається в ДАХмО – авт.) з номера в номер друкувало гасло «Вся влада трудовому народу» та виступало з критикою дій Директорії та правого кабінету Остапенка. Соціалісти все ще вірили, що російські більшовики погодяться на самостійність українців, якщо вони запровадять радянську владу. Праві партії розцінили дії КОР, як спробу державного перевороту. Лідери опозиції (КОР) звернулися до населення та армії, виставили свої вимоги Петлюрі. Голова Конгресу КОР А. Степаненко поїхав у Ставку Директорії в Гусятин, де зустрівся з «директором» Ф. Швецем, а соціал-демократ Ісаак Мазепа доставив звернення Петлюрі в Проскурів. Але Петлюри на той час в місті не було. Він був на фронті, адже крім шаленого натиску більшовиків, ще й 21-23 березня у Вапнярці призначений ним командир Запорозького корпусу Омелько Волох організував пробільшовицький заколот, припинив бойові дії проти «червоних» і проголосив 28-29 березня про підтримку влади Української СРР. Це призвело до катастрофи Південно-Східної групи армії. Якраз 27.03.1919-го «Рада чотирьох» Паризької мирної конференції ухвалила остаточне рішення про евакуацію військ Антанти з Одеси. (Не мине й п`яти місяців, як Антанта не лише не допомагатиме зброєю, амуніцією, а й запровадить повну блокаду УНР, заборонить і іншим державам постачати товари в Україну).


В цей час кам`янецький Комітет Охорони Республіки, не набувши широкої підтримки, 28 березня самоліквідувався.
Зате газета «Життя Поділля» продовжувала виступати на лівих позиціях аж до самого її закриття 10 травня 1919 року головою більшовицького ревкому М. Бараном, про що сама редакція повідомила в останньому № 114 від 10.05.1919 р.
27 березня Петлюра дав наказ всім міністерствам, в тому числі й тим, що були в Кам`янці, негайно прибути до Рівного, де вже розташувався новий урядовий центр, про що газета «Життя Поділля» повідомила в № 83 за п’ятницю, 28 березоля.
Але нас наразі цікавить «Життя Поділля» № 85 – за неділю, 30 березня 1919 року. В якому на 2-й сторінці, якраз під гаслом «Вся влада трудовому народу» надруковано замітку «Розмова з п. Осаулом Головного От. Петлюри». До речі, автором інтерв`ю цілком міг бути сам Михайло грушевський, який віїхав з Кам`янця аж 31 березня 1919 року. Газета «Життя Поділля» свідчить: «В п`ятницю 28-го березня прибувший до Кам`янця Осаул Головного Отамана Петлюри Крушинський запросив до себе редактора нашої газети.


В розмові з редактором п. Осаул звернув особливу увагу на те, що Кам`янець за останні часи знаходився цілком без певних інформацій. Отже аби більш освітити сучасне становище на Україні п. Осаул подав такі відомости: Військове становище на фронтах дуже гарне. Останній час помічалось пригнічення духа, але зараз після перелому в настрої серед війська помічається великий підйом і ентузіазм».
Далі Крушинський повідомив, що військо УНР під Києвом підійшло до околиць Святошина, а серед московського війська більшовиків «помічається підупад», розказав про заняття Армією УНР Житомира і Жмеринки, наголосив на готовності українського селянства воювати з більшовиками. «Щодо міжнародного становища України, то п. Осаул зазначив, що Українське питання з кожною хвилиною набирає все більшого інтересу у Америки, Англії. Не дуже давно Отаманом Петлюрою були прийняті 2 представника Американської і Англійської преси, серед яких був і представник «Таймса». Після цього автор статті підкреслює: «Щодо переговорів в Одесі, Крушинський повідомив: вони були лише з представниками французького командування. Особливо добре відношення з боку Вільсона. п. Осаул зазначив, що коли він виїздив, то мала бути нарада українців, місії Антанти і поляків. Що торкається сучасної політики, то вона мусить йти шляхом, вказаним трудовим конгресом». «Головний Отаман закликає населення до спокою і співробітництва. На запитання, чи правдиві чутки нібито моск. большевиками взято СтароКонстантинів п. Осаул відповів що такі чутки не відповідають дійсності».


Перш ніж розглянути долю згаданого осавулом Крушинським інтерв`ю Симона Петлюри іноземним журналістам, торкнемося персони самого Крушинського. Відомо, що у 1919 р. у Петлюри було три осавули себто ад`ют анти: підполковник Василь Бень (в червні 1941 був по-звірячому замордований енкаведистами у Львові в тюрмі на Лонцького), поручник Олександр Доценко (помер у червні 1941 р. в Кракові, залишив цінні спогади «Літопис Укранської революції», і сотник Федір Крушинський, комендантом Директорії був сотник Куликівський. Про Федора Крушинського(у 1919-1922 р. р. – особистий осавул Петлюри) відомо небагато. Дати народження і смерті наразі знайти не вдалося. Але й те, що відомо, вражає! У 1921 році він перебував на інтернуванні в Польщі. В таборі для інтернованих вояків УНР в Калуші був членом редколегії заснованого 1922 року Є. Маланюком та Ю. Дараганом таборового журналу «Веселка». Писав статті, п`єси, публіцистику. Відомі надруковані в емігрантських виданнях такі його матеріали: «Головний Отаман. Спогади ад`ютанта»(Париж, 1949), «Приятелям і ворогам», «Національна гігієна»(Париж, грудень 1948 р.), «Червоний імперіалізм», «Національна революція в Ірландії», «Тарас Шевченко – незримий вождь України», «Я бачив Німеччину/ байки та дійсність про гітлерівщину»// Свобода. Український щоденник. – 1954 р. та ін... Про його спогади стосовно Українського визвольного руху негативно відгукувався президент УНР в екзині Андрій Лівицький. За деякими джерелами, Федір Крушинський був членом ОУН, активним учасником емігрантського життя українців в Парижі і ... більшовицьким (!) агентом-розвідником на псевдо «Б-178»...

Але нас цікавить, власне, інтерв`ю Головного Отамана Симона Петлюри для журналістів провідних європейських часописів. Як саме коментував провідник для західних читачів усю складну, описану вище, ситуацію, в якій перебувала Україна? Самих публікацій, на жаль, знайти не вдалося... А от згадку про ці публікації знаходимо в оприлюдненому «Щоденнику члена української дипломатичної місії США Ілька Борщака за 1919-1920 роки». Ось що, приміром, пише І. Борщак (це – 1919 рік – авт.) :
«13/IV. Копенгаген.
В «Times» з 5/IV інтерв`ю з Петл[юрою] в Проскурові «Середнього росту, чернуватий, тонкий 40 років... на лівому боці груди трезубець України, єдину відзнаку, яку носив ... голос його спокійний і поважний... «Ми маємо багато ворогів, але найбільший це те що світ не знає нас». «Коли – запитав журналіст – Ви погодитесь з поляками і дістанете допомогу західних держав, чи встигнете перемогти більшовиків на Україні?» «Напевно» - відповів Петлюра. Пятий номер пар[изького] бюлетеню весь знищений цензурою. Проте в 7 № інформація «Совітська армія цілковито знищена на Україні». Який хроніст <s> хто </s>редагує цей бюлетень?».


Отже, Петлюра давав в Проскурові в середині березня 1919 року інтерв`ю англійським та французьким журналістам. Англійська «Times» його оприявнила і гіпотетично матеріал можна знайти в архіві, французи «зарізали» тираж, бо, вочевидь, публікація, вільно чи невільно, когось компроментувала...
До речі, щоденник Ілька Борщака містить й інші цікаві подробиці про події й осіб, які творили тодішню українську й світову історію. Щодо нашої теми, корисна ось така інформація:
«16/V 1919 – «Temps» дістав від нашої місії грошей (пакет 200000) і потрохи почали в інформаціях торкатися України».
В іншому записі Борщак згадує, правда, зі скепсисом про «надзвичайно важливе відкриття для українського питання» тодішнього в Римі графа Михайла Тишкевича. А саме, українофіл і палкий пропагандист історії України, граф Тишкевич віднайшов в архівах Ватикану давні карти України, в тому числі, й авторства Боплана, зробив з них копії, оприлюднив їх, з гордістю наголошуючи на давній історії і традиціях державності України. Як показав час, уже коли графа Тишкевича, давнього члена історичного дипломатичного товариства в Парижі, було призначено в липні 1919-го головою української делегації на Паризькій мирній конференції, скепсис Борщака не завадив йому опрацьовувати за протекції, за завданням і на гроші Михайла Тишкевича разом з секретарем делегації Галафремом в архіві міністерства закордонних справ Франції численні матеріали з історії Козаччини і дипломатії українських гетьманів. З легкої руки графа він згодом видає низку публікацій на основі праці в архіві, зокрема, й нарис «Великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика XV. Зрештою, Ілько Борщак, який так і не поїхав з делегацією дипломатів до США, з 1920-го виконує обов`язки помічника секретаря при українській делегації на Паризькій мирній конференції і до кінця свого життя осідає в Парижі. Загалом. Постать Ілька Борщака (справжнє ім`я - Ілля Лейб-Гершович Баршак) надзвичайно цікава в контексті вивчення Українського визвольного руху в еміграції. Деякі моменти біографії цього політичного діяча, історичного публіциста і журналіста ще й досі залишаються нез`ясованими. Однак відомо, що в 1923-1932 роках він активно працював у прорадянській, створеній за більшовицькі кошти, «Спілці українських громадян у Франції» (СУГУФ) та виступав проти Симона Петлюри на сторінках «Українських вістей» - тижневика, заснованого СУГУФом і спонсорованого СРСР. Масон Борщак разом з А. Галіпом та Лучинським фігурує в скандальній спробі усунення графа Тишкевича від керівництва Українською дипломатичною місією в Парижі в серпні 1920 р., у виданні пасквілів проти нього, що сильно дискредитувало українську справу за кордоном. До всього, Борщак підозрювався у співпраці з радянською розвідкою, довгий час лишаючись агентом впливу. За даними німецької і французької розвідки, Ілько Борщак разом з іншими членами Союзу українських громадян у Франції А. Галіпом, О. Севрюком, Лучинським, Дзіковським тісно контактував з чекістським терористом Шварбардом і був причетний до вбивства в Парижі 1926 року Симона Петлюри. Втім, тоді слідство цих підозрюваних не допитувало, а лише вислало на якийсь час за межі Франції.
Все перечислене вище не завадило І. Борщакові впродовж довгих років опрацьовувати фонди багатьох архівів Європи, скопіювати численні архівні матеріали до історії України, а також зібрати великий «Архів української еміграції у Франції», видавати науковий журнал «Україна» (1943-1953), написати понад 400 історичних наукових розвідок, заснувати кафедру українознавства в Національній мові живих східних мов у Парижі, надрукувати 1947 року в Парижі «Кобзар» Т. Г. Шевченка та підручник української мови 1946 року...
«Щоденник» Ілька Борщака зберігається в тій частині його особистого архіву, яка 2005 року була передана до бібліотеки ім. О. Ольжича і зберігається в Києві. Іншу частину його архіву передано 2007 року разом з архівом вченого Омеляна Пріцака його вдовою до бібліотеки Києво-Могилянської академії. Ще одна частина продовжує нині перебувати в заснованому І. Борщаком Національному інституті східних мов та цивілізацій в Парижі.
Що ж до самого Головного Отамана Симона Петлюри, то він до останніх своїх днів не полишав журналістської ідеологічної праці на шпальтах емігрантських видань і, зокрема, українського патріотичного часопису «Тризуб».



Його публіцистична спадщина, на жаль, нині мало відома широкому загалу українців. А між тим, його настанови щодо підтримки і просування на світовий рівень української культури, мови, історії, науки, як-от в статті «Боротьба проти окупантського уряду», і нині залишаються актуальними. До слова, якраз у цій публікації Симон Петлюра ставить в приклад працю І. Борщака: «Коли І. Борщак, один з наших сучасних емігрантів використовує тепер своє перебування у Франції, віднаходячи в тамошніх архівах цінні матеріали щодо епохи гетьманів Б. Хмельницького і П. Орлика, то треба тільки побажати, щоб і інші, підготовлені до таких архівних пошукувань, члени нашої еміграції використали архіви інших країн для аналогічної мети».



О. М. Собко, н. с. музею історії міста Хмельницького
Переглядів: 16 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2021