| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Пн, 2018-12-10, 11:11

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2018 » Листопад » 16 » Костю Місевичу - 128. Невідомі віхи життя відомого проскурівчанина
16:57
Костю Місевичу - 128. Невідомі віхи життя відомого проскурівчанина
м

Цьогоріч, 17 листопада, виповнюється 128 років від дня народження відомого подолянина, члена Української Центральної Ради, знаного культурного діяча, просвітянина, надрайонного провідника ОУН-УПА, засновника школи кобзарського мистецтва та товариства пасічників у Західній Україні Костянтина Федоровича Місевича.

Кость Місевич народився  1890 року в селі Глезнові,  нині  це – мікрорайон  міста Хмельницького. Закінчив Проскурівське реальне училище, працював телеграфістом на залізничній станції Проскурів. За часів Української  Держави Гетьмана Скоропадського, а далі – в період УНР, Директорії, служив комісаром Подільської  залізниці.  І ці обов`язки він виконував до кінця листопада 1920 року, коли разом з армією й урядом виїхав за Збруч на територію Польщі.  На еміграції продовжував активну культурно-просвітницьку діяльність. Сам Костянтин Федорович тоді визнавав: «родився не для того, аби бути бандуристом. Але мусів схопитись за бандуру, як за останню зброю, після того, коли українська влада та армія справу програли».

Отож Кость Місевич засновує школу гри на бандуру та майстерню з виготовлення бандур, готує учнів-кобзарів. Організовує творчі колективи, дуети, тріо, згодом - капелу бандуристів, з якими два десятиліття виступає на Західному Поділлі, Волині, Галичині, на Срібній землі, у  Польщі, в Німеччині.

Пропагують давній український інструмент бандуру,  українську пісню, історію, пробуджують національну свідомість.

Восени 1927 року дует у складі Костя Місевича та його учня  Дмитра Гонти взяв участь у передвиборному турне Української національно-демократичної партії (УНДП) до польського сейму й сенату.

З приходом у 1939 році на західноукраїнські землі Кость Місевич разом з другою дружиною (перша  до того часу померла на радянській території, у Лезневому), співачкою, бандуристкою, просвітянкою Маргаритою Боно емігрували з Кременеччини, де з 1929 року, після одруження,  вони спільно проживали у її садибі, на Холмщину, на територію Польщі. У 1941 році подружжя Місевичів провертається  в  Україну, у свій маєток у Млинівцях на Тернопільщині. Кость Місевич повертається уже як надрайоновий провідник  ОУН, часто їздить селами і містечками Кременеччини, організовує підпільну мережу УПА, тримає зв`язки  із загонами УПА Крука, Хрона, Вихора, Осипа, Яворенка.

Під час польсько-українського протистояння  1943 року на Волині Місевичі були змушені переховуватися, часто переїжджаючи з місця на місце. Із 6 квітня 1943 року окупаційна влада оголосила на Кременеччині, де перебував штаб УПА-Південь, надзвичайний стан. Вранці 9 вересня  1943 року Кость Місевич, який переховувся разом з дружиною на хуторі Загатки біля села Попівці, був важко поранений у сутичці з польськими жандармами і схоплений.  Жандарми кинули стікаючого кров`ю Костянтина на воза господаря хутора, щоб доправити у відділок. Дорогою поранений з останніх зусиль дістав бритву, яку завжди носив біля себе, і перерізав собі горло, щоб не дістатися на тортури катам. Його поховали урочисто, як воїна, на кладовищі села Попівці, священики відправили поминальну літургію. З часом, зважаючи на переслідування українських патріотів радянською владою, його могила, вважалося, загубилася. Але у 2000-х роках ентузіасти, як Назар Волощук з Рівного, відшукали це місце, встановили пам`ятник, повернули пам`ять про видатного українця сучасникам.

Ім`я Костя Місевича не так давно повернулося до земляків на Хмельниччину.

Перші публікації про досить відому в українській світовій спільноті людину з`являлися в місцевій пресі за авторства дослідників Сергія Єсюніна, Валентина Бендюга, Тетяни Слободянюк…  Нині існують системні дослідження тернопільських, рівненських, львівських науковців, які розкривають період життя та діяльності Костя Місевича в еміграції. Проскурівський же період його життя, особливо роки праці в управлінському апараті Подільської залізниці, як представника Української Центральної Ради, як організатора і керівника Проскурівської «Просвіти залізничників», «Просвіти» села Глезнева, як активіста Проскурівської «Просвіти», досі залишаються не висвітленими.

Почнемо хоча б із дати народження та з родоводу Костя Місевича. Тут, насамперед, потребує уточнення цікава деталь. В усіх відомих нині джерелах подається дата народження Костянтина Федоровича 18 листопада 1890 року.

Проте в Книзі реєстрації актів про народження, шлюб та смерть за 1888-1898 роки Метричної книги с. Глезнева Свято-Покровської церкви с. Глезнева, що зберігається в ДАХмО, зазначено під номером 14, що 18 жовтня 1890  року народився Константин в сім`ї «села Глезнова селянина Феодора Ігнатієвого (тобто Гнатовича – авт.) Місевича і законної дружини його Лукії Дмитрієвої» (Дмитрівни), обидвоє  - православного віросповідання. Охрещення немовляти відбулося 23 жовтня. Це засвідчили священик Полікарп Коляновський та псаломник Фома Левицький. «Восприемниками», себто хрещеними батьками були селянин Глезнева Петро Гнатович Місевич, тобто рідний брат батька Костя Місевича  - Федора Гнатовича Місевича та дружина псаломника села Давидковець Арсенія Дашицького  Варвара Павлівна.



Як не дивно, але сам  Кость Місевич у доступних нам на сьогодні документах вказує дату свого народження як 17 листопада 1890 року. І, здається, реформа з новим стилем літочислення,  яку затвердила 25 лютого 1918 року Українська Центральна Рада, тут ні до чого.  Адже тією реформою за чинним тоді календарем 15 лютого ставало 1 березня, а годинник переводився на 1 годину і 8 хвилин назад.

Приміром, у документах, заповнених особисто Костем Місевичем після 1920 року,  які віднайшли  в архівах Тернопільщини дослідники зі Львова Клавдія та Михайло Бачинські та люб`язно передав музею Михайло Сергійович Бачинський, вказується саме ця дата – 17 листопада 1890 року.

Клавдія Бачинська

Клавдія Бачинська

Крім того, в метричній книзі за 1893 рік записано, що 14 квітня померла від коклюшу, а 16 квітня була відспівана і похована на приходському кладовищі сестра К. Місевича,  «села Глезнова селянина Федора Гнатовича Місевича дочка Лідія православного віросповідання», а 23 грудня цього ж року поховали і померлу від сухот дочку Ф. Місевича Марію. У 1894 році, 11 жовтня спочила в Бозі «від старості» і 13 жовтня була відспівана священиком Полікарпом Колянковським і псаломником Фомою Левицьким бабуся Костя Місевича «села Глезнова селянка Параскева Яківна Місевичка (так в оригіналі – авт.), православного віросповідання».

Із записів метричної книги бачимо, яка драма розігралася в родині Місевичів у грудні 1897 року, коли Костеві виповнилося всього сім років. Тоді, 1 грудня, з`явилася на світ «Антоніна, незаконнонароджена дочка села Глезнова селянки Софії Федорівни Місевич (себто доньки адвоката Федора Місевича, сестри Костя Місевича – авт.). Очевидно, для поважної родини це були неабиякі переживання. Тим більше, що Софії Федорівні тоді виповнилося всього 17 років.  Проте уже в лютому 1898 року Софія Федорівна бере шлюб із тридцятилітнім селянином, мешканцем села Карпівці, Онуфрієм Степановичем Коломійцем, для якого це теж перший шлюб. Тут же прикріплений документ – указ Подільської духовної консисторії  про те, що рішенням Київського окружного суду від 5 серпня 1910 року (це через 12 років – авт.) Антоніну визнано узаконеною дочкою селянина села Карповець Проскурівського повіту Онуфрія Степановича Коломієць-Кондрацького, селянина, і його дружини Софії Федорівни, уродженої Місевич. До речі, під час охрещення немовляти Антоніни хрещеним батьком вказується «телеграфист Ю.З.Ж. дороги Димитрий Феодорович Мисевич». Очевидно, це старший брат Костянтина Федоровича, котрий у 1897 році, коли Костеві виповнилося сім років, уже був дорослим і працював на Південно-Західній залізниці. То чи не його стопами пішов молодий Костянтин, вступивши після закінчення Проскурівського реального училища на службу телеграфістом того ж відомства?

З цих же метричних записів дізнаємося, що мати Костя Місевича Лукія Дмитрівна Кучер , як і її рідна  сестра Євдокія Дмитрівна Кучер – доньки псаломника з села Олешин. Чи не звідти музична обдарованість, потяг до бандури Костя Місевича?

Чималий інтерес викликають документи, знайдені львівськими дослідниками: реєстраційна карта, подання-заяви політичного емігранта  Костя Місевича про надання  та продовження карти побуту, анкети, звіти-донесення  про особу та громадську діяльність Місевича осіб, які за ним стежили, на ім`я повітового старости містечка Кременця, адже вони вказують на факти з біографії нашого земляка, які характеризують його, як людину ідеї, борця,  патріота України, шанованого митця, музикознавця, композитора та педагога,  майстра з виготовлення бандури, чиє ім`я нині вшановується у світі. 

До прикладу,  в одній з анкет  К. Місевич зазначає, що дата його виїзду з Росії (так надруковано поляками в анкеті) – 30 вересня 1920 року. В іншому документі йдеться, що Кость Місевич прибув до Польщі 12.10.1920  року. Науковець з Тернополя Марія Євгеньєва, котра досліджувала життєвий та творчий шлях Костянтина Федоровича, одного з основоположників кобзарської школи Тернопільщини, вказує, що залишивши Україну, Подільську губернію через більшовицьку експансію, Кость Місевич разом з урядом УНР вирушає спершу до Збаража на Тернопільщині. А далі, після інтернування, - у місто Тарнів,  де розподіляються у табори для військовополонених. Відповідно до наказу по Львіському воєводству, свідчить один з документів, в числі інтернованих вояків Армії УНР Костя Місевича було звільнено з табору у місті Ланьцуті з 30 липня 1924 року наказом  староства у місті Ланьцуті і визнано його право на притулок у Польщі.

 До речі, в цій же реєстраційній карті 1923-1924 року Кость Місевич вказує, що його батько, Теодор Місевич, на той час - польський підданий, адвокат у Млинові. Якщо в документі мається на увазі Млинів Рівненської області, то, на думку дослідника  з Рівного Назара Волощука, ця версія цілком має право на життя. Адже саме з Млинова починалися гастролі Костя Місевича по території Рівненщини. Отож, ми маємо інформацію, де перебував батько Костя Місевича, який, за широко відомою біографією бандуриста, залишив багатодітну сім`ю і виїхав з Глезнова, коли Кость був ще зовсім маленьким, і про те, що всі ці роки батько підтримував з сином контакти.

З іншого боку,  у населений пункт, назва якого співзвучна, а саме у село Млинівці, тільки Кременецького повіту, що на Тернопіллі, переселився Кость Місевич   у 1928 році, після одруження з Маргаритою Боно, до її садиби.

Проливають світло на становище політичного емігранта Костя Місевича віднайдені документи волосного поліційного відділу у Бережцях (поблизу Кременця) Кременецького повіту, що на Тернопіллі, за лютий-березень 1935 року – відповідь на запит повітового старости, чи має право Кость Місевич, з огляду на політичний і моральний стан, отримати дозвіл на подальше перебування в Польщі. Зокрема, повідомляється, що «К. Місевич (русинської національності) відносно політичних поглядів підозрюється в тому, що провадить ворожу для польської держави політику та перебуває у тісних стосунках з особами, що були судимі і перебували під наглядом поліції за те, що роздавали  «комуністичні» (?) листівки, а також бере участь у зібраннях  кооперативу у Млинівцях і є членом кооперативу. З огляду на встановлені факти, виявлено перешкоди для надання дозволу для подальшого перебування Місевича в Польщі».

У донесенні цього ж поліційного відділу за квітень йдеться, що Місевич  «підтримує стосунки з підозрілими і судимими політичними злочинцями Сергієм Кондратюком, Ільком Терновим та іншими з села Млинівці, Юхимом Нікітюком з села Бережці. До того ж, постійно перебуває в товаристві вороже налаштованих до Польської держави і, згідно з накопиченими даними, буде виступати політично під час наступних виборів до Сейму і Сенату на користь УСРР (цей пасаж – незрозумілий! – авт.) і стане тягарем для польського суспільства і держави. Тому локальний відділ поліції вважає за необхідне депортувати Місевича Костянтина з Польської держави».

Примітно, що у подальшому звіті жандармів за травень-червень цього ж року вказується щодо Костя Місевича, що його поведінка змінилася «в позитивний бік, під впливом страху, що може не отримати дозволу на подальше перебування у Польщі». Поліція звітує, що Місевич  «більше не приймає у себе політично підозрілих та неблагонадійних осіб, не підтримує з ними стосунків».

А в особистому листі війта (сільського голови села Млиновець) до старости повіту в Кременці міститься  прохання про повернення позитивного рішення для Місевича на перебування в Польщі. Війт запевняє, що «Місевич не становить загрози для Польської держави». Кобзар, пише війт, не заперечує своєї приналежності до однодумців Петлюри у 1918-1920 рр., але за чотири роки знайомства його, війта,  і Місевича кобзар «вів себе належним чином і не давав приводів для сумнівів у його політичній орієнтації». Більше того, він згадує, що Місевич бере активну участь у сільськогосподарському житті громади і є лояльний по відношенню до Польщі».

Цікаво, що в анкетах Кость Федорович вказує такі власні фахові уміння, якими заробляє на життя: пасічник, артист-бандурист, садівник.

Клавдія Бачинська, внучата племінниця його  дружини Маргарити Боно-Місевич, згадує, що Костянтин Федорович був добрим господарем, завів у Млинівцях, на обійсті Маргарити Петрівни гарну пасіку, дві корови, коня, обробляв два гектари поля… «Садибу привів у зразковий порядок. Алея з різнокольорового бузку в дворі переходила у вишневу алею. Будинок, квіти, пасіка, альтанка, обплетена хмелем, - все говорило, що тут живуть щасливі українці». Вони були справді щасливою сімейною парою, однодумцями, які прагнули творчого життя, бачили свою мету  у розбудові та пропагуванні української культури та історії.


В оселі Місевичів часто збиралися друзі, які приходили не лише на мед, на полуниці, вишні, яблука, а й послухати чарівні співи під звуки бандури. До речі, журнал «Нова хата» (від 11-12.06.1938 р.) писав про їхні виступи: «Як гармонійно зливаються в одне кольоратурний голос пані Ріти і срібнострунна бандура пана Костя!.. Тут царить український повсякденний ренесанс, не вменшений гнитючою волинською дійсністю». А дійсність була така, що двоє талановитих бандуристів займалися сільським господарством, щоб прожити, і тільки у вільний час могли заграти на бандурах. І при цьому, за спогадами його учнів, «Місевич у кожну вільну хвилину пише ноти до наших народних історичних народних пісень, розучує на бандурі різні танкові мелодії…, грає… не менше трьох годин, випускає десятки бандур, працює над підручниками, над школою гри». Учні свідчили, що Місевич читав польських класиків в оригіналі  (А. Мальчевського, Ю. Словацького), особливо любив монографію «Станіслав-Михайло Кричевський» В`ячеслава Липинського, видатного політичного діяча, мислителя, знавця історії і культури.

Він не тільки концертував, а й заохочував до вивчення гри на бандурі вихованців різних навчальних закладів. Як керівник гуртків, він сприяв пробудженню у молоді інтересу до ансамблевого музикування і цим стимулював подальший розвиток бандурного мистецтва. За свідченням Д. Гонти, у 1939 році К. Місевич здав до друку у Львівське видавництво «Новий час» готовий до друку підручник «Школа гри на бандурі». Проте видавництво було арештоване поліцією гестапо. Тож подальша доля підручника невідома.

Пані Клавдія пригадує розповіді родичів і самої «бабусі Маргарити», яка прихистила їх – матір Клавдії - свою рідну сестру, та двох її малих дітей після того, як її чоловіка, батька дітей українського священика Володимира Мисечка 15 жовтня 1943 року гітлерівці розстріляли і спалили в Рівному в числі заручників після терористичної акції радянського розвідника М. Кузнєцова. Тільки поселилися вони у Маргарити Петрівни  вже в кінці 1940-х років, а до того жили по інших родичах. Бо й сама Маргарита Боно-Місевич  змушена була до кінця війни переховуватися у чужих людей і повернулася до своєї домівки тільки у 1945-му хворою і змученою важким життям і душевною трагедією. Вона,  за свідченням Клавдії Бачинської, жила у постійному страху, що «совєти» виселять її до Сибіру. Багато розповідала  дівчаткам про українську історію, роки Української революції, визвольну боротьбу українців у 1920-х роках, навчала українських пісень. Тільки бандуру свою ніколи не брала до рук, пояснювала, що для неї це дуже важко – грати без Костянтина Федоровича… Відійшла у засвіти 12 грудня 1951 року…

Безперечно, досліджуючи багатогранну особистість Костя Місевича, ми відкриваємо величезний пласт української історії, яку було витерто з пам’яті українців в часи радянської окупації. Події, люди, контакти, дати, місця історичної пам`яті, пов`язані з  його ім`ям,  - відтворення всього обширу цих знань – вагомий «пазл» в історію міста Хмельницького, Поділля та України.

Висловлюємо подяку за допомогу у перекладі документів з польської мови директору Хмельницької ЗОШ №20 Борису Ратичу, магістру полоністики Людмилі Янушевській, вчителям польської мови ЗОШ №20 Людмилі Охомуш та Марії Дмитрук.

Переглядів: 49 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2018