| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Нд, 2021-05-09, 22:22

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2021 » Квітень » 26 » Чорнобильський атом. Війна, де ворог невидимий…
11:39
Чорнобильський атом. Війна, де ворог невидимий…

Серед усіх трагедій, які пережило людство, Чорнобильська катастрофа не має аналогів за масштабами рукотворного забруднення екологічної сфери, негативного впливу на здоров’я, психіку людей, їх соціальні, економічні і побутові умови життя. Чорнобильський смерч забрав життя багатьох людей, завдав шкоди здоров’ю мільйонів українців.

Подоляни брали активну участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Перша група чисельністю 60 осіб на десяти пожежних автомобілях була відправлена в зону аварії 9 травня 1986 року. 8 відділень подільських пожежників увійшли до складу зведеного загону пожежної охорони Житомирської області. Два відділення з Шепетівки та Кам’янця-Подільського несли чергування в Чорнобильській ВПЧ. Три наступних роки працювали в Чорнобильській зоні 132 працівники пожежної охорони Хмельницької області. У 2004 році у місті Хмельницькому відкрили пам’ятник пожежникам-героям Чорнобиля, а в 2011 році – пам’ятник Героям Чорнобиля. Та все ж врятований світ – певне, найвеличніший пам’ятник Героям, які ціною власного життя захистили людство від найстрашнішого сценарію чорнобильського пекла…

На ліквідації аварії працювала велика армія медпрацівників, які надавали невідкладну допомогу всім, хто був тими днями біля зруйнованого реактора. З ліквідацією аварії на атомній біда для України не вщухла. Страшною радіацією було заражено землю, воду, повітря на величезній території. Радіоактивною чорнобильською хмарою зачепило Білорусь, Росію, окремі райони Кавказу, Сибіру, Середньої Азії, майже всі країни Західної Європи. Кажуть, що Чорнобиль викинув багато Хіросім.

Зі спогадів хмельницьких медиків. «Бригада Хмельницької міськсанепідстанції складалась з 27 чоловік. Виїхали до Чорнобиля 16 липня 1986 року. Була страшна спека, а нам доводилося ходити в солдатській білизні, спецодязі, шапочках і респіраторах-пелюстках. При вході до будь-якої будівлі стояли ванночки з проточною водою, де потрібно було споліскувати взуття. Як приїхали, розгорнули лабораторії, пчалась напружена робота відділів з обслуговування зони. Спати доводилось по 4-5 годин. У Чорнобилі ми працювали 17 днів, рівень радіації був високий. Я інженер-дозиметрист. Заміри робили щодня – траплялося, прилад ДП-5 зашкалював, тому справжній рівень радіації ми дізнавалися від московських атомників – в них було надсучасне обладнання. Їм доводилося вилітати до зруйнованого вибухом блоку. Люди жалілися на жахливий головний біль, загострились всі можливі захворювання; у людей, які побували на території «кладовища» транспорту, йшли горлом кровотечі. У 20-х числах липня було прийнято рішення уряду дозволити мешканцям Чорнобиля заїхати в зону, аби забрати особисті речі. Гірко було дивитися на жінок, які плакали біля покинутих ними будинків. Вони приїхали в літніх суконьках, були без респіраторів… Я їздила квартирами, аби заміряти рівень радіації. Неможливо було без сліз дивитися на опечатані під’їзди, пусті квартири, де поспіхом були розкидані одяг, фотографії, дитячі речі, на балконах залишалась висіти білизна, що потьмяніла від часу. Не можна було забирати холодильники, телевізори, меблі. Дозволялось взяти деякі речі з шаф, та й то за умови, що вікна були щільно зачинені. Доводилось бачити людей, які падали на рівному місці від м’язової слабкості, спричиненої різким викидом кальцію. З нами це ставалося й по поверненні додому. Це була війна, де ворог невидимий…»


Зі спогадів Володимира Лукіянчука, підполковника запасу, командира санепідвзводу. «8 червня 1986 року весь особовий склад вишикувався на автомобілях для здійснення марш-кидка. Ми здогадувалися, що їдемо в Чорнобиль, але офіційно ніхто нічого не говорив. У лісі ми відчули на зубах своєрідний металевий присмак, першіння в горлі та хриплість голосу. Це були перші ознаки великої радіаційної небезпеки, які з часом могли призвести до ураження щитоподібної залози. А для запобігання хворобі потрібних йодистих препаратів нам не видавали.

Нам оголосили, що нас призвали на шість місяців для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Медсанбат займався наданням медичної допомоги ліквідаторам та кожних 10 днів проводився аналіз крові в них. Кількість військових ліквідаторів була великою, тому наша лабораторія не встигала брати кров та проводити дослідження. За деякий час на допомогу нам прислали випускниць Вінницького медучилища. Молоді дівчатка-лаборантки 17-18 років успішно справлялися зі своєю роботою. Але хто думав тоді про їхнє здоров’я, направляючи їх сюди, що їм ще потрібно народжувати дітей… Солдатам строкової служби, молодим хлопцям та дівчатам категорично заборонялося перебувати в 30-кілометровій зоні, але ніхто на це не зважав».

«Ми рятували тих, хто рятував усіх нас»

«Сонце пекло немилосердно. Щопівгодини виливали рідину, яка збиралася під пластиковою плівкою капронових респіраторів. Першило в горлі. Але ніхто не скаржився – всі прагнули зробити все можливе, аби якнайшвидше приборкати атомну стихію».

«Йшла колона військової спецтехніки. Таких машин і механізмів мені ще не доводилось бачити. Проїжджаючи населеними пунктами, всім ставало моторошно від безлюддя. Біля деяких осель ходили, мов привиди, солдати хімпідрозділу, всі в гумових спецкостюмах, які проводили дезактивацію. Розчин на будмайданчики машини возили цілодобово. День і ніч тривали роботи. У стіни саркофага постійно потрібно було закачувати тонни бетону , не зупиняючись ні на мить. Над зруйнованим енергоблоком у небо підняли верстат, з якого двома потужними прожекторами освітлювали будівельний майданчик. За дуже короткий термін у стіни саркофага було закачано 300 тисяч кубометрів бетону».

«Дезактивації підлягали житлові будинки та інші господарські будівлі, які поливали з поливальних машин. Постійно проводилася дезактивація доріг і узбіч. Через високу радіоактивність ґрунту знімали верхній 30-сантиметровий шар і «ховали» його. Щодоби дезактивовувалися сотні тисяч квадратних метрів радіаційно небезпечних ділянок. Неподалік реактора стояв рудий ліс. Рудий – тому що засох від радіації. Військова бригада ховала його. Викопували траншеї, викорчовували дерева, засипали їх землею, а зверху – ще шаром річкового піску. Так засипали і зрівняли з землею близько 20 га лісу.

У повітрі постійно літали гелікоптери з мішками, наповненими піском, глиною, доломітом, свинцем, які скидали в кратер четвертого зруйнованого енергоблоку, або з дезактивуючим розчином, яким поливали зверху корпус станції. За 5 хвилин потужний вертоліт розсіював широкою смугою близько 12 тисяч літрів рідини, яка перетворювалася на плівку, зв’язуючи радіоактивні частинки та радіоактивно забруднені предмети. Потім їх збирали за допомогою техніки і ховали. Дезактивації навколо станції підлягало буквально все. Траплялося, що одного разу було недостатньо, тоді гелікоптери поверталися знов і знов, доки дозиметристи не визначали, що рівень радіації впав настільки, що тут можна працювати.

По кілька разів на день зривалися пилові бурі. Вітер ураганної сили здіймав у небо стовпи піску і куряви, забивав очі. Це результат розстрілювання спеціальними артилерійськими гарматами грозових хмар, що збиралися в районі ЧАЕС. У такий спосіб у зоні намагалися уникнути дощу, а відтак і проникнення радіонуклідів глибоко в ґрунт».

Ті страшні події 35-річної давнини ніколи не зітруться в пам’яті ані сучасних, ані наступних поколінь. Чорнобильська катастрофа є болем і проблемою всього людства. І тепер не лише в квітневий день 26 числа, а й 14 грудня вже стало доброю традицією вшановувати пам'ять тих, хто пожертвував своїм життям, захищаючи нас від атомного лиха, а також висловити щирі слова подяки ліквідаторам за мужність і героїзм.

Музей історії міста Хмельницького

 

 

Переглядів: 13 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2021