| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Сб, 2017-07-22, 19:37

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Погода
мишки teddy bears
Статистика

МІСТО

Головна » 2010 » Квітень » 2 » Плоскирів - Проскурів - Хмельницький. Штрихи до історичного портрету міста
10:43
Плоскирів - Проскурів - Хмельницький. Штрихи до історичного портрету міста




Фактована історія міста Хмельницького налічує майже шість віків, а гіпотетична – губиться в анналах тисячоліть. Трансформацію Плоскирова в Проскурів, а пізніше в Хмельницький спостерігаємо на мапах та в архівних документах Поділля вже впродовж майже 585 років.

Фактично місто походить від невеличкого поселення Плоскирів (Плоскирівці), про що свідчать записи в архівних документах першої половини XV ст., перший з яких датується 10 лютого 1431 року.

Дата заснування містечка достеменно невідома, але цілком можна припустити, що люди мешкали тут здавна. Показником цього вважаються фрагменти прадавньої примітивної зброї, рештки посуду та глиняної обмазки будівель, вцілілий господарчий реманент, кам’яні знаряддя доби неоліту та епохи трипільської археологічної культури, які знайдені на території вже сучасного міста та його передмість і представлені в залах музею історії міста Хмельницького. Трипільські поселення й досі викликають активний інтерес у археологів та істориків. Музей володіє колекцією археологічних решток трипільського керамічного посуду, глечиків (реставрація). Найстаріша з досліджених в межах міста археологічних пам’яток – поселення трипільської культури у передмісті Ружична, яке датується початком ІІІ тисячоліття до н.е. (доба неоліту). У приміській зоні Хмельницького відомі також пам’ятки скіфського часу VII – VI ст. до н. е. (доба раннього заліза) та черняхівської культури ІІІ – ІV ст. н.е. На археологічній карті Лезневе (колишнє старовинне село Глезнів над Бугом) віднесено до середини ХІІІ ст. Та первісним осередком майбутнього міста стало село Плоскирівці.

Найдавніші знайдені історичні свідчення про Плоскирівці датуються 1431 р. і пов’язані з підтвердженням права на подільські володіння, що їх надав король Владислав ІІ Ягайло вірній шляхті. XV ст. означено в історії Поділля досить буремними подіями, пов’язаними з суперечками між литовськими князями та польским королівством на користь посполитів. Отже, серед населених пунктів, що згадуються у документах королівської канцелярії знаходимо поселення під назвою Ploskirowce (Плокирівці). Пізніше, вже у 1434-1444 рр., в роки королювання Владислава ІІІ нова згадка свідчить про таке ж право власності на поселення з дещо урізаною назвою: Плоскирів. Щодо походження назви поселення, треба зазначити, що в місці впадіння річки Плоскої до Південного Бугу (на ті часи - Богу) серед грузьких заплав і виник Плоскирів. Поширеним гідронімом на ті часи була й назва ймовірно існуючої річки Рів. Таким чином, і поселення, що заснували на острові між Плоскою та Ровом, стало іменуватися Плоскировом (Плоскирівцями). Рів оточував дерев’яну фортецю і наповнювався водою з цієї річки. На той час тут проживало понад сто чоловік, які платили податок до польської королівської казни від семи димарів. Тут розміщувався гарнізон озброєних жовнірів, котрі збирали в селян хліб, худобу, одяг. Подвійне написання населеного пункту можна зустріти лише у писемних згадках XV ст. З XVI ст. до поч. XIX ст. вживалася лише назва Плоскирів. Мандруючи анналами історії, можна прослідкувати, як з невеличкого населеного пункту за досить короткий строк Плоскирів входить до складу маєтків роду Бедрихів – одного з найдавніших та найзаможніших в ті часи на Поділлі - та отримує статус містечка, яке виконувало функції центра плоскирівського староства, що було поштовхом для активного розвитку ремесел та торгівлі.

Впродовж наступних трьохсот років (1493 –1793 рр.) Плоскирів залишався незначним населеним пунктом, чисельність мешканців якого не перевищувала 3 тисячі. Іноді під час нападів загарбників, що було притаманне тим часам загалом, в умовах постійних татарських набігів населення села зменшувалось, і Плоскирів занепадав у спустошенні. Розташований поблизу Чорного шляху, він зазнавав частих розбійницьких нападів кримських татар. Особливо Плоскирів був спустошений у 1512 та 1593 роках.

З 1672 по 1699 рік тут панували турки. Того часу в Плоскирові мешкали лише кілька жителів. Після залишення турками території до краю повертається корінне населення. Повертається і власник Плоскирова – польський коронний гетьман Мартин Замойський, адже ці землі були йому подаровані королем Стефаном Баторієм за заслуги перед батьківщиною. Замойський привозить із собою переселенців з Мазовецького воєводства, які поселяються на острівній частині Плоскирова. Островом цю частину міста робили рукави річок Плоскої та Південного Бугу. На цьому острові, на місці зруйнованої під час визвольної війни Богдана Хмельницького 1648-1654 років фортеці, споруджений у 1801 році поляками римсько-католицький костьол св. Анни, перебудований на початку ХХ ст. Він зруйнований у 1936 році. Зараз вже острова немає, а на місці костьолу стоїть будівля ЗОШ № 1.

Набережна частина міста заселена ще у ХVI ст. євреями, які тікали з країн Західної Європи, де вирували релігійні війни. Євреї створили тут торговельно-ремісничий центр, який зберігався до першої третини ХХ століття. Православне населення було незначним. Його релігійні потреби задовольняла невелика дерев’яна церква, яка згоріла під час великої пожежі міста у 1822 році разом з майже всіма будівлями міста.

У XVII – XVIII ст. володарювали тут, мабуть, найвідоміші з посполитів - Замойські. Вже за їх володарювання Плоскирів поступово й упевнено набував ознак міста. Герб міста й досі відображає елементи родового герба Замойських "Jelita” (Єліта) – три схрещені стріли, трансформовані в списи.

Приєднання Поділля до Російської імперії у 1795 р. було ознаменовано утворенням Подільської губернії. Імператорським указом центром одного з повітів було зазначено місто Проскурів. На жаль, фактована історія трансформації топоніму міста не відслідковується. Отож, маємо гадати, чи помилково, чи свідомо Плоскирів, починаючи з 1795 р., отримав нову назву. Топонім же цей дуже швидко прийшовся до смаку, адже був співзвучний зі словом "проскура” – тобто християнський обрядовий хлібець невеличкого розміру.

На найдавніших планах міста, один з яких був складений у 1800 р. землеміром Дятловим, чітко відслідковувалися два шляхи, що проходили через населений пункт. Це поштові шляхи на Кам’янець та Летичів. Саме вони в межах міста були двома головними його вулицями. Решта забудови мала хаотичний вигляд і вулиці на мапі вимальовувалися досить умовно, адже містечко було надто маленьким для серйозної забудови. Як-то кажуть, не судилося би щастю, якби не негаразд. Вже згадана вище велика пожежа 1822 року вщент знищила всі дерев’яні споруди, чим і виправила помилки хаотичності забудови міста. Отже, 1824 року було затверджено генеральний план забудови Проскурова, розроблений подільським губернським землеміром В.Рудницьким та архітектором Геслером. Центральними вулицями залишилися ті ж самі поштові шляхи: дорога на Летичів отримала назву вулиці Олександрівської (нині - Проскурівська), а на Кам’янець – Кам’янецької. До них приєдналися вулиці Соборна, Купецька (нині - Подільська), Дворянська (нині - Володимирська), Комерційна (нині - Грушевського) та інші. Цікавий факт щодо Олександрівської: вулиця зобов’язана своєю назвою цареві Олександру І, який поставив свій підпис вздовж цієї вулиці на плані забудови Проскурова в якості узгодження.

На місці зруйнованої пожежою церкви у 1837 році збудований собор Різдва Пресвятої Богородиці, який зберігся донині й знаходиться на вул. Соборній. Ця пам’ятна споруда найстаріша в нашому місті і є оригінальним свідченням далеких цікавих і складних часів першої половини ХІХ століття. В 1796 році після возз’єднання правобережної України з лівобережною у складі Російської імперії Плоскирів одержав статус міста Подільської губернії та офіційну назву Проскурів.

Архітектура храму незвична для наших місць і свідчить про те, що проект немісцевий. Адже типова подільська церква має бути дерев’яною та прямокутною в плані, з кількома ярусами. Площу навколо храму оточував цегляний мур довжиною 196 м. Дзвіниця мала 4 великих дзвони. Найбільший з них важив 320 кг. Собор мав значну кількість літератури – понад 100 найменувань. Серед церковного начиння були дарохранительниця цесаревича і Великого князя Олександра Олександровича, а також чудодійна ікона Божої матері. На жаль, до наших часів жодна з цих сакральних пам’яток не збереглася. Лише сама споруда храму вабить до себе золотом бань і вогниками лампад.

У ХІХ столітті релігійні потреби православних віруючих також задовольняла церква на сучасній вулиці Володимирській та на території казарм у районі Дубове (полкова церква). Єврейське населення мало численні молитовні будинки та дві синагоги.

Проскурів перед початком ХІХ ст. ще не повністю відповідав своєму повному статусу міста. Він, по суті, залишився містечком, мешканці якого переважно займалися хліборобством. Історичні документи свідчать, що у Проскурові щотижня відбувались торги - щоп’ятниці та щонеділі. 14 разів на рік, майже кожного місяця, проводилися одноденні ярмарки. Їх не було тільки у липні і серпні, під час найбільш напружених сільськогосподарських робіт. У місті важливого значення набувають кустарні промисли, особливо кушнірський, кравецький, ковальський, ткацький, чоботарський, бондарський. А у другій чверті ХІХ ст. виникають перші капіталістичні підприємства: заводи мідних виробів, миловарний, свічковий, тютюнова фабрика.

Особливо пожвавилось економічне життя Проскурова після завершення в 1870 році будівництва залізниці Жмеринка – Проскурів – Волочиськ. Місто стає одним з найбільших на Правобережній Україні пунктів хлібної торгівлі. Наприкінці ХІХ ст. з залізничної станції Проскурів щоранку вивозилося близько 1344 тисяч пудів хліба.

Значно зростає населення міста. Розширюється його забудована частина. У 1875 році з Балтики був переведений 46 піхотний Дніпровський полк, в якому, до речі, служив російський письменник Олександр Купрін. Полк займав територію на місці сучасного парку імені Т.Шевченка (колишня Хлібна площа в першій чверті ХІХ ст.). В 1892 році полк переводять у новоспоруджені казарми за залізницею. Пізніше площа була засаджена деревами. Так виник парк.

Присутність військових впливала на економічний розвиток міста, давала значний прибуток. Деякі офіцери, військові чиновники навіть викладали у міських навчальних закладах, а полкові лікарі працювали у лікарнях Проскурова.

Місто розбудовується. Зростання попиту на будівельні матеріали сприяло розширенню цегельного виробництва. У 1899 році закінчилось будівництво цегельно-черепичного заводу, власником якого був Ш.Гальперін. Адміністративний будинок цього заводу зберігся до нашого часу. Зараз на цьому місці знаходиться цегельний завод.

У 1901 році був побудований пивоварний завод, заснований Леоном Кляве. Це підприємство працює до сьогодні. Звичайно на його території побудовані нові виробничі приміщення, але збереглися і старовинні корпуси.

З кінця ХІХ ст. веде свою історію ще одне підприємство міста – виробниче об’єднання ковальсько-пресового устаткування. Побудований у 1898 році Берішем Ашкіназі, завод виготовляв різноманітне приладдя для облаштування млинів, гуралень, пивоварних і цукрових заводів. На Паризькій виставці 1905 року продукція заводу була удостоєна золотої медалі.

Досить поширеною в місті була мережа кредитних установ. На початку ХХ ст. в Проскурові працювало відділення Південно-Російського промислового банку (нині приміщення обласного художнього музею), агентство Київського і Бессарабсько-Таврійського земельних банків, дві банківські контори, товариство взаємного кредиту, ощаднопозичкове товариство, позичкова каса.

Початок ХХ ст. став часом будівництва в місті споруд нового типу – універсальних магазинів, адміністративних будинків, вокзалу. Банків, готелів. Головною магістраллю Проскурова в цей час стає вулиця Олександрівська (нині Проскурівська). На цій вулиці розташувалися міські та повітові установи, житлові будинки багатих мешканців. Це була найбільш впорядкована й озеленена частина Проскурова. Вона мала бруківку, тротуари, була обсаджена деревами, освітлювалась газовими ліхтарями. Решта вулиць поринала в темряву, навесні та восени являла собою суцільне місиво.

Більшість будинків на вулиці Проскурівській збереглася з кінця ХІХ ст. Деякі реконструйовані чи добудовані верхні поверхи, інші дійшли до нас у первісному стані.

У зв’язку з корінними змінами в економіці, появою споруд із зовсім новою функцією у другій половині ХІХ ст. виникають відповідно і нові вимоги до їх будівництва, оздоблення. Мистецтвознавці називають цю епоху еклектикою – змішанням різних стилів. Перші будинки в стилі еклектики з’явились у Проскурові в 1897-1898 рр.

У 90-х роках у місті розповсюдився так званий цегельний стиль. Тривалість його забезпечувалась наявністю дешевого будівельного матеріалу – цегли. Головну роль у цегляному стилі відігравали художні та технічні якості цегли. На стінах будинків, у фасадах яких використовувались елементи різних стилів, фактура цегли добре гармоніювала з ліпними деталями.

В архітектурі початку ХХ ст. починає домінувати стиль модерн. Виник він як реакція на еклектику, як пошук відповідної художньої форми для вимог і потреб часу. Характерними рисами цього стилю було використання нових будівельних матеріалів – залізобетону, металу, скла, кераміки, продуманість форми і вишуканість декору як ззовні, так і в інтер’єрі. Кований малюнок балконних огорож нагадував дивовижне рослинне мереживо. Дерев’яним рамам вікон і дверей надавались криволінійні конфігурації. Провінційні архітектори швидко засвоювали вимоги стилю і намагались використовувати в першу чергу максимум декоративних елементів.

Всі ці стилі знайшли своє відображення на сучасній вулиці Проскурівській, а також на прилеглих до неї вулицях. Ансамбль центральної площі нашого міста – майдан Незалежності сформувався вже у 60-х роках нашого століття. А почав він формуватись з побудови в 1904 році реального училища. Зараз у цьому будинку знаходиться міськвиконком.

У місті на початку ХХ ст. існував ряд початкових навчальних закладів, комерційні училища. Майже одночасно з реальним училищем відкривається приватна жіноча гімназія Н.Харюзової. Тепер на місці гімназії знаходиться готель «Центральний».

Після закінчення будівництва сучасного облвиконкому, будинку освіти сучасна центральна площа була сформована. Відбулося багато змін у житті міста. Воно знову змінило свою назву: у 1954 році на честь Богдана Хмельницького було названо містом Хмельницьким.

Розповідаючи про історію міста неможливо не згадати про видатних людей, з іменами яких вона пов’язана. Це і Павло Вигодовський – єдиний декабрист, який мав селянське походження, і відомий філософ та церковний діяч Василь Зіньківський, і народний художник РСФСР, лауреат Державної премії СРСР Георгій Верейський, і доктор геологічних наук академік Григорій Щерба, видатний фізик-теоретик Михайло Дейген, народний артист України Іван Жулкевський, Герой Радянського Союзу Володимир Вайсер, лікар-офтальмолог, академік Святослав Федоров, архітектор Тетяна Бєляєва, доктор технічних наук, академік Михайло Павловський, заслужений артист України популярний співак Олександр Пономарьов, олімпійська чемпіонка світу з вільної боротьби Ірині Мерлені та багато інших особистостей, що уславили рідний край значним особистим вкладом у розбудову України.

Історія міста Хмельницького продовжується, і творцями його новітньої історії є його обдаровані мешканці.

Отже, далі буде...

Вікторія ПАПОНОВА

Переглядів: 4518 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2017