...

2 січня цьогоріч виповнюється 85 років від дня народження відомого подолянина, почесного громадянина міста Хмельницького (2017 р.) Кузьми Матвіюка.

Кузьма Матвіюк – політв`язень радянських концтаборів, учасник дисидентського руху з 1970-х років, один з організаторів і керівників Народного Руху за перебудову на Хмельниччині, обласного Товариства політв`язнів і репресованих, обласного Коша Українського Козацтва, учасник революції Гідності, громадський активіст, борець за незалежність України у ХХ столітті, учасник обласного відділення громадської організації «Всеукраїнське товариство борців за незалежність України у ХХ столітті».

Досі не віриться, що Кузьма Іванович, як-то кажуть наші мудреці, – уже «на правді», у тих, кращих, світах. Усе здається, що ось зайде він до музею – спокійний, осанистий, з проникливим поглядом гарячих карих очей з-під кущистих брів, незмінно - з оберемком книг, привітається густим, оксамитовим басом: «Слава Україні!», і вже на серці спокійно від цієї непохитної впевненості, рівноваги – як за кам`яною стіною.

За Україну він - завше був на передовій: виступав, добивався, доводив, переконував, не давав спуску, не дозволяв задрімати. Ще задовго до проголошення Незалежності України у серпні 1991 року в обласній пресі з`являються його патріотичні статті на захист української мови, необхідність українського національного відродження. За цими публічними виявами громадянського протистояння тоталітарному режимові стояла копітка організаторська робота, гуртування однодумців, просвітництво заколисаних радянською пропагандою земляків.

У період з 1988 по 1989 рік Кузьма Матвіюк брав участь у створенні ГО "Спадщина", Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка та був членом ініціативної групи по створенню НРУ в області. У 1990—1992 р.р. був головою Хмельницької міськрайонної організації НРУ. У 1993 році створив обласне товариство політв'язнів і репресованих, яке очолював до 1999 року.

А як він умів і хотів говорити з молодими – студентами, школярами, передавати їм знання, досвід, переконання, громадянську свідомість щодо ключових понять в розумінні Української державності, мови, ідентичності, економічної та політичної суверенності: чіткий фактаж, аналітика, гостра злободенність тематики... Це одразу відчувалося у спілкуванні: Кузьма Іванович був людиною незламних переконань та гідної поваги ерудиції.

Кузьма Матвіюк, на противагу багатьом, чітко розумів: правдива, очищена від бруду, перекручень, історія України, Українського народу та його змагань за державність багато важить для майбутнього державності. Оцей вишкіл, за свідченням Кузьми Івановича, він отримав ще в молодості, коли познайомився в Умані з Надією Суровцевою, учасницею Української революції 1917-1921 років, керівницею загального відділу Міністерства закордонних справ УНР, секретарем М. Грушевського в часи УЦР, секретарем інформаційного бюро дипломатичної місії УНР за Директорії УНР. Після закінчення факультету механізації Української сільськогосподарської академії Матвіюк працював за направленням викладачем в Уманському технікумі механізації сільського господарства. Саме в Умані, в краєзнавчому музеї він познайомився з Надією Віталіївною Суровцевою, що відбувала каторгу в радянських концтаборах з 1927 по 1957 роки. Саме в її помешканні – хаті-читальні, куди приїздили з усієї України та з-за кордону підпільники-борці з радянським режимом, де проходили політичні диспути, куди доставлялася література самвидаву для подальшого розповсюдження, Кузьма Іванович познайомився з багатьма дисидентами, колишніми й майбутніми радянськими політв`язнями, котрі згодом відіграли значну роль в проголошенні Україною Незалежності. Також з пані Надією мешкала сестра її чоловіка, колишня есерівка, теж багаторічна каторжанка Катерина Оліцька. І саме у спілкуванні з тими людьми він здобув гарт як особистість: «Там я з перших вуст прослухав історію України від 1917 до 1927 років, а від 1927 до 1957 – історію російсько-більшовицької каральної системи… Атмосфера зустрічей і характер розмов, кут зору, під яким читалися і сприймалися всі самвидавчі матеріали, зводились до такого: національного відродження, власна держава…, можливі методи роботи(боротьби – надто голосно), у власному житті – активна громадянська позиція, постійна праця над собою, підвищення свого інтелектуального рівня. Коли я повернувся з мордовських таборів і писав Надії Віталіївні, що у вільний час захоплююсь виготовленням меблів, то вона добре вишпетила мене за таке марнування дорогого часу». Це свідчення наводимо з книги Кузьми Матвіюка «І ми цей шлях пройшли. Національне відродження: спогади, свідчення, оцінка подій і моя участь у цьому русі», котра успішно витримала два видання і на сьогодні є одним із найцінніших документальних свідчень про політичну боротьбу з радянським режимом в Україні та, зокрема, на Хмельниччині й у місті Хмельницькому за відновлення Української незалежності у 1970-х-1990-х роках.

Ретельно й відповідально він, тодішній голова Хмельницької міськрайонної організації РУХу, фіксував факти української боротьби за відновлення державної незалежності свого покоління. Факти, люди, прізвища, події, документи, політичне тло, на якому розгортався й міцнів опір тоталітаризму та його кадебістській каральній системі аж до опису підняття державного синьо-жовтого прапора над Хмельницькою міською радою 27 серпня 1991 року! Але на цьому не припинилася боротьба, котра триває й досі. І автор, учасник тих подій, вдумливий аналітик не лише фіксує проблеми, з якими зіткнулася молода українська державність на зорі свого сходження, як-то партійно-бюрократичний апарат, котрий цьому відродженню опирався, московська церква, російсько-кадебістські «консерви» - агенти впливу, тотальне зросійщення освітньої галузі: на кінець 1980-х років, приміром, у Хмельницькому функціонувала 31 школа, з них лише 9 – українські, 4 – змішані і 18 – російські, де українську можна було й не вивчати за заявою батьків. Це при тому, що в місті мешкало понад 82 відсотки українців і біля 13 відсотків росіян! Його книга загострює увагу і наче робить передбачення за багатьма напрямками в питаннях економіки, політики, культури, освіти, за якими будівничим Української держави слід працювати – завзято й затято.

Впродовж усіх років становлення державності він продовжує тримати руку на пульсі подій, як завше – небайдужий, у перших рядах цієї передової. З 1998 по 2018 рік Кузьма Матвіюк написав і опублікував понад 150 статей, аналітичних матеріалів та відгуків щодо проблеми національного відродження, державного будівництва, збереження села і захисту української землі від продажу.

На жаль, у ніч проти 14 липня 2025 року струджене серце 84-літнього Кузьми Івановича зупинилося в одному з хмельницьких медзакладів.

Згадаємо нині тезисно життєвий шлях українця Кузьми Матвіюка родом з волинського села Ілляшівка, неподалік Старокостянтинова, борця за Українську державність, який живе у пам`яті багатьох із нас.

Народився 2 січня 1942 року в селі Ілляшівка Старокостянтинівського району Хмельницької області. Хлопчина-напівсирота виховувався батьками матері, в сім`ї яких під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років із семи дітей від голоду померло п`ятеро. Матері доводилося тяжко трудитися в колгоспі від зорі до зорі.

Після закінчення школи один рік працював слюсарем на Макіївському металургійному комбінаті і два роки - механізатором у колгоспі свого села. У 1960 році вступив на інженерний факультет Української сільськогосподарської академії в Києві. Після закінчення навчання був направлений на викладацьку роботу в систему профтехосвіти. Відбувши строкову службу, з 1967 року працював викладачем спецдисциплін Уманського технікуму механізації сільського господарства.

У 1970—1971 роках закінчив педагогічний факультет Української сільськогосподарської академії за спеціальністю «викладач спецдисциплін».

Працюючи в технікумі, почав порушувати питання про українське національне відродження, зокрема, з групою викладачів-патріотів домігся викладання предметів українською мовою. У школах міста і району читав лекції з історії України. Організував групу молодих людей, які популяризували українську мову, народні звичаї та традиції.

Опікувався двома літніми жінками, колишніми політкаторжанками Надією Суровцевою та Катериною Оліцькою, котрі після 30 років таборів доживали віку в Умані. В домі Надії Суровцевої познайомився з лідерами національного відродження І. Світличним, Є. Сверстюком, Є. Пронюком, Л. Плющем, від яких отримував літературу Самвидаву і розповсюджував її серед своїх приятелів і знайомих. Писав власні матеріали, спрямовані проти колоніального становища України, і таємно поширював їх.

В колі друзів і приятелів ставили завдання відновити Українську державу з повним суверенітетом. Згодом працівники органів КДБ називали таку форму роботи «організацією без організації». Настільними книгами в той період були «Історія України-Руси» М. С. Грушевського, праця М. Брайчевського «Возз'єднання чи приєднання?», праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Останню разом з однодумцями розтиражував фотокопією і розповсюджував.

За час із 1970 по 1971 роки склав іспити кандидатського мінімуму і написав науковий реферат «Сталі для траків гусениць». Цю роботу високо оцінив член-кореспондент АН УРСР М. П. Браун. Він домігся стаціонарного місця в аспірантурі і збирався взяти К. Матвіюка своїм асистентом. Однак на той час (січень 1972 року) К. Матвіюк вже був в полі зору органів КДБ, і приймальна комісія не допустила його до аспірантури, незважаючи на протести М. П. Брауна.

13 липня 1972 року Кузьму Матвіюка заарештували працівники КДБ, а в кінці року його засуджено Черкаським обласним судом до 4-х років позбавлення волі в таборах суворого режиму за ст. 62 ч. 1 КК УРСР із таким формулюванням: «Матвіюк К. І. на ґрунті націоналістичних переконань, з метою підриву та послаблення радянської влади, протягом 1969—1972 років систематично зберігав, виготовляв та розповсюджував антирадянські матеріали, в яких містилися наклепницькі вигадки на радянський суспільний лад, а також з цією метою усно проводив антирадянську агітацію».

В останніх числах січня 1973 року в`язень 1-го загону Кузьма Матвіюк в табірному бараці вперше брав участь в ритуалі розпивання чаю з політв`язнями, які у тримувалися в Мордовському концтаборі (Учреждение ЖХ-385/19 пос. Лесной, Зубово-Полянский район, Мордовська АССР). За його свідченням, більша половина тамтешніх в`язнів були українці, і серед них відбували каторгу бандерівці – повстанці УПА, котрі допомогали йому вижити: і лікували, і посвячували в тонкощі таборових умов. За чотири роки каторги брав участь в акціях протесту, що організовувалися в`язнями в політичних таборах. У вересні 1974 року, працюючи в нічну зміну на фугувальному верстаті втратив пальці лівої руки.

Після закінчення терміну ув'язнення К. Матвіюк мав ще один рік домашнього арешту як такий, що «нє стал на путь ісправлєнія». Півроку не міг знайти роботу. Від пропозиції працівників КДБ йти працювати простим робітником категорично відмовлявся, мотивуючи тим, що фах інженера-механіка він отримав за людські кошти, тож повинен працювати в народному господарстві за фахом. Міліція ж постійно попереджала про новий термін ув'язнення за статтею «Тунеядство» («Дармоїдство»). Нарешті, після постійних скарг до вищих державних органів СРСР, був прийнятий на роботу в КБ конструктором. Однак гоніння продовжувалися вже в іншій формі: як тільки влаштовувався на роботу, адміністрація створювала нестерпні умови і звільняла за статтею, або він сам змушений був писати заяву на звільнення. В результаті К. І. Матвіюк впродовж 1976—1985 років шість разів змінював місце роботи і чотири рази переїжджав із сім'єю на інше місце проживання. Гоніння припинилися вже за часів горбачовської перебудови. У 1982 році облаштувався з сім'єю в с. Пирогівці Хмельницького району Хмельницької області.

У 1982 році прийнятий на роботу керівником гуртка технічної творчості Хмельницької обласної станції юних техніків, а в 1988 році переведений на посаду заступника директора цього закладу. Кузьма Матвіюк був учасником установчого з`їзду Народного Руху України, який відбувся в Києві 8-10 вересня 1989 року. На цей час він уже був відомим в патріотичних організаціях області громадським активістом, учасником культурологічної громадської організації «Спадщина», обласного Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка «Родовід», з початку 1989 року разом з журналістом Богданом Теленьком брав активну участь в роботі обласної ініціативної групи зі створення Хмельницької обласної (крайової) організації Народного Руху України.

До речі, репресованого Кузьму Матвіюка було реабілітовано аж у 1990 році.

У 1990 році Матвіюк подав до облвиконкому проєкт створення приватного сектору господарювання на селі, а коли у 1992 році в структурі облвиконкому був створений відділ розвитку селянських (фермерських) господарств, К. І. Матвіюк його очолив. Під його керівництвом в області створювалися і розвивалися фермерські господарства, йому вдалося добитися справедливого і чесного розподілу фінансової державної допомоги фермерам та не допустити появи в області так званих «білих фермерів» — це коли посадова особа створювала фермерське господарство, колгоспники обробляли землі цього господарства, а прибуток надходив цій посадовій особі. Звільнений з посади у зв'язку з досягненням граничного віку перебування на державній службі.

У рідному Старокостянтинівському районі Кузьма Матвіюк створив фермерське господарство, обробляв з родиною понад 30 гектарів землі.

Кузьма Іванович з дружиною Софією, донькою загиблого у 1943 році в бою з німцями вояка УПА, яка разом з матір'ю відбула 20 років заслання в Сибіру, виростили трьох дітей.

Часто заходив Кузьма Матвіюк до музею історії міста Хмельницького. Тим більше з директором музею Галиною Барабаш, також учасницею Народного Руху України, першою з виховників «Пласту» у Хмельницькому і також борцем за незалежність України у ХХ столітті у них було багато спільних тем для обговорення.

Восени 2018 року Кузьма Іванович приніс в музей свою табірну робу з нашивкою і робочу кепку, що одразу стали частиною розділу музейної експозиції, яка якраз розповідає про період становлення наприкінці 1980-х років в обласному центрі патріотичних організацій, громадських активістів, котрі в умовах радянської тоталітарно-кадебістської системи, часто з ризиком для життя, працювали, наближаючи відновлення незалежності України у 1991 році.

Також є тут, в експозиції, книга Кузьми Матвіюка «І ми цей шлях пройшли» поряд з документальним виданням до 30-річчя Народного Руху України «Народний Рух: народження, шляхи становлення і діяльності (з архіву організації, публіцистика, спогади 1989-1990-1991 років)» авторства голови обласної організації Народного Руху України Лева Бірюка.

До речі, в музейному паспорті на концтабірну робу Матвіюка вказано, що на той час він мешкав у с. Пирогівці, по вулиці Миколи Штена, будинок, квартира…

Можливо, ще одним із виявів нашої пам`яті почесному громадянинові, чий внесок у становлення вільної самостійної України і утвердження національної історичної пам`яті - безперечний, буде надання одній із вулиць обласного центру чи Хмельницької міської територіальної громади імені борця за незалежність України у ХХ столітті Кузьми Матвіюка.