| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Нд, 2021-09-26, 07:08

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-1921 рр.

Головна » Статті » стаття

КАЛЕНИК ЛИСЮК: «НЕ СХИЛИВ НІКОЛИ ПРАПОРА І НЕ СПЛЯМИВ ІДЕЇ СОБОРНОЇ УКРАЇНИ»
18 серпня минає 132 роки від дня народження видатного Українця, нашого земляка Каленика Лисюка, який все своє життя присвятив боротьбі за утвердження Української державності.


Нам ще належить усвідомити його державотворче подвижництво, невсипущу працю на благо українства, безкомпромісну ідеологічну боротьбу, яку він провадив з ворогами України, твердо і безстрашно відстоюючи право нації бути, жити, процвітати, гідно прямувати в майбутнє!
Воїн, він в різні часи свого життя боронив Україну і зі зброєю, й з пером в руках. Меценат, щедрий благодійник, збирач українських скарбів і пропагандист багатої української історії, він справді любов до України доводив своїм чином і прикладом. За українську справу він склав найдорожчу жертву: коли в березні 1939-го спеціально приїхав із США разом із сином Петром знімати фільм про проголошення Карпатської України, ворожа куля відібрала в Хусті життя 25-літнього красеня-сина, курсанта військової академії… І тоді згорьований батько написав вірш-обітницю:

Не стогни в боротьбі,
Коли тяжко тобі, –
Хай ворог твій стогін не чує.
Поклянися в душі,
Дай присягу собі –
Ворог ту пімсту відчує.


Каленик Лисюк (18. 08. 1889, с. Велика Бубнівка Проскурівського повіту Подільської губернії, нині с. Бубнівка Волочиського району Хмельницької області, – 12. 08. 1980, містечко Альта-Лома, шт. Каліфорнія, США) – український військовий діяч, підприємець, філателіст, видавець, меценат; прапорщик Першого панцерного дивізіону, козак Петроградського відділу Вільного козацтва (з червня 1917), старшина Армії УНР, дипломатичний кур'єр уряду УНР в екзилі (1922), отаман Закордонної станиці Українського Вільного козацтва Північної і Південної Америки, осавул Вільного козацтва, фундатор і директор Українського Національного музею (м. Онтаріо, Каліфорнія), голова Українсько-Американської фундації (1959—1974), директор американських організацій «Конгрес оф Фрідом» і «Вейк ап Америка».
При народженні наш герой отримав ім`я Григорій Автономович Лепікаш. Сім`я була незаможною, малоземельною. Батько Автоном рибалив, щоб прогодувати дев`ятьох дітей, а Григорій йому помагав. Характером був енергійний, у різних витівках – заводій хлоп`ячої ватаги. Грамоті вивчився самотужки. На 14-тому році життя матеріальні нестатки змусили його покинути рідну хату.


Перебрався до двоюрідного брата по матері в Одесу, де під його впливом вступив до партії соціалістів-революціонерів. Кілька разів заарештовувався царською поліцією, зрештою, був засланий на каторжні роботи до Сибіру. Через 18 місяців йому з товаришем пощастило втекти із в`язниці під Іркутськом. Щоб затерти сліди, змінив своє ім`я і прізвище. Облави, арешти, заслання, нестатки мандрівного життя залишили глибокий слід в його характері.
У 1916 р. Каленик Лисюк закінчив школу прапорщиків і був відкомандирований на Західний фронт до Першого панцирного дивізіону. За хоробрість був нагороджений георгіївським хрестом. На початку Української революції 1917-1923 років дивізіон був українізований і 1600 козаків-українців вирушили з Перемишля до Києва. Якийсь час дивізіон перебував в Проскурові на Поділлі. Каленик ще під час служби в Петрограді 1917 року познайомився з організатором Українського Вільного Козацтва Іваном Полтавцем-Остряницею і вступив до лав УВК. Тож у своїй частині згуртував прихильників цього товариства, і на рідних теренах в Проскурові створив осередок Вільного Козацтва спільно з місцевими військовими-українцями.
Під час революційних подій Лисюк цілком віддається українським військовим та національним справам. Був делегатом військових з`їздів, займався українізацією військових частин, як старшина Армії УНР брав участь у Визвольних змаганнях. Деякий час служив у контррозвідці. Учасник Зимового походу Армії УНР під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка та, зокрема, відомого бою під Вознесенськом. Про участь Лисюка в цьому бою сам генерал Омелянович-Павленко, до речі, хрещений батько Каленикового сина Петра, згадує в книзі «Зимовий похід Армії УНР».
У Проскурові восени 1919 року денікінці присудили К. Лисюка до страти і вже вели на розстріл, та йому дивом вдалося втекти. Про його хоробрість і діяльність в Проскурові часів УНР згадує в своїй книзі «Сила доблесті» генерал Павло Шандрук. В еміграції після 1920 року колишній розвідник Каленик Лисюк працював дипломатичним кур`єром уряду УНР в екзилі в Польщі, Німеччині, не раз виконував важливі доручення вищого керівництва, обходячи пильне око ворожих розвідок. Так що його по правді можна назвати українським Джеймсом Бондом.


В кінці 1923 року Лисюк з дружиною Катериною та малим сином Петром виїздить на постійне проживання у США. Згадував, як по приїзді продав свій годинник і шлюбні перстені, щоб заплатити за найману кімнату і їжу. Та ще й позичив 100 доларів у приятеля.


Та «калений» Каленик якраз і приїхав в «країну можливостей», щоб реалізувати свою кипучу енергію та підприємницьку жилку. Почав торгувати поштовими марками, через рік відкрив власну крамницю у Нью-Йорку, а через три – власне бюро, дві крамниці – на Бродвеї і 42-й вулиці і мав 5 найманих службовців. В 1925 р. видав каталог авіаційних поштових марок англій¬ською мовою, який викликав сенсацію на філателістичному ринку, принісши Лисюку і славу, й значні прибутки. Узявся й за торгівлю акціями на біржі, на чому добре заробив.
З того часу постійно допомагав фінансово українським справам у США та Європі, Галичині. В липні 1929 р. закупив акції Іпотечного банку в Львові, щоб підтримати українські підприємства. Жертвував на Український університет в Берліні та Українську Господарську Академію та дитячий притулок в Празі. Крім філателії й торгівлі акціями, почав скуповувати старовинні речі та гроші, які мали музейну цінність. За спогадами Каленика, інтерес до музейних раритетів, зокрема, тих, що стосуються давньої історії України, пробудили в ньому відвідини музеїв в Петрограді та Києві, спілкування з відомим українським меценатом Євгеном Чикаленком, з яким його познайомив рідний брат художник Василь Лепікаш, пізніше розстріляний більшовиками в Криму.
Лисюк побудував український мікрорайон «Нова Україна» в Нью-Маркет, штат Нью-Гемпшир, - з комунікаціями, з українськими назвами вулиць. Створив три фабрики з випуску автозапчастин, моделі яких винайшов сам.


Відкрив газолінову станцію і запрошував підприємців-фабрикантів будуватися в районі «Нова Україна».
Ніколи не забував про національно-патріотичні справи. Був одним із співзасновників, отаманом організації «Українське національне козацьке товариство» (УНАКОТО, створеної у США 1.01.1923 р. на чолі з організатором Вільного Козацтва І. Полтавцем-Остряницею) у Північній і Південній Америці і підтримував її матеріально.


1928 року Каленик Лисюк видав каталог марок про революцію в Росії з окремим розділом про Монголію, який на виставці здобув срібну медаль.
В 1929 році він прийняв американське громадянство і став членом республіканської партії. Того ж року побував у Європі: Львів, Прага, Париж, Берлін, Бельгія, Швейцарія, Англія… Ще двічі 1930 та 1932-го відвідував Європу Лисюк. Зав`язував контакти з українськими культурно-освітніми установами, політичними колами. Підтримував матеріально музеї в Берліні і Празі, університети, бібліотеки, притулки, діячів культури, науки… Зокрема, допомагав Союзові українських старшин у Берліні, УВО під проводом Є. Коновальця, Українській господарській академії в Подебрадах, Українському інституту в Берліні, Музею Визвольної боротьби у Празі, Національному музею у Львові, Українському національному музею в Чикаго, Дому українських інвалідів у Львові, дитячому притулку в Празі та багатьом іншим українським організаціям.


Надсилав кошти на адвокатський захист активістів УВО й ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина, допомагав українським емігрантам-втікачам під час Другої світової війни.


Для поширення української хореографії спонсорував Василя Авраменка. Жертвував на видання українських книг… В 1929-му Каленик Лисюк оплатив поїздку скаутській організації з Ужгорода, яка представляла Україну на Світовому з`їзді скаутів в Англії.
Якраз 1929 роком датується відомий знімок, що зберігається в особистому архіві Каленика Лисюка, а також оприлюднений в наш час архівом Українського Визвольного Руху. На ньому зображені Каленик Лисюк, Євген Коновалець, Микола Сціборський та Іван Рудичів на залізничному вокзалі в Парижі.


Ключ до розуміння кола спілкування, політичних поглядів, життєвих принципів Каленика Лисюка, безсумнівно, в знанні життєвого шляху й переконань цих, близьких йому за духом, людей. Отже, Євген Коновалець – полковник Армії УНР, командир Корпусу Січових стрільців, засновник Української Військової Організації, Організації Українських Націоналістів, один з ідеологів українського націоналізму. Третій на знімку – Іван Рудичів. Іван Рудичів (1881-1958) - військовий суддя, товариш Симона Петлюри, громадський і політичний діяч, журналіст, правник. Навчався у Полтавській духовній семінарії, де зблизився з С. Петлюрою, на правника в Казанському університеті. Активний діяч РУП –Революційної Української Партії. За перевіз нелегальних видань1900 року був ув`язнений, 1904 в Катеринославі організував таємну друкарню. В 1917 був мобілізований до армії, де проводив роботу з українізації. З квітня 1918 р. займав ряд суддівських посад в українській армії в Києві, Вінниці, Кам`янці-Подільському, Варшаві. На еміграції працював коректором українських видавництв у Берліні, Відні, Празі, Парижі. Після загибелі С. Петлюри взяв діяльну участь у створенні Бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі, був її директором (1927- 1950). В роки нацистської окупації, коли гітлерівці вивезли бібліотеку до Берліна, супроводжував її, тяжко переживав за розграбовані фонди. Після Другої світової займався відновленням безцінних і архівних фондів книгозбірні вже в Парижі.
Як меценат Бібліотеки імені С. Петлюри в Парижі Каленик Лисюк був добре знайомий зі скарбником цієї установи Іларіоном Косенком. Іларіон Косенко – як і Каленик Лисюк, починав свій політичний шлях з партії есерів. Правда, 1919-го вийде з цієї партії, де був членом ЦК, (до речі, Лисюк вийшов з партії 1917 року після знайомства з Полтавцем-Остряницею –авт.) пояснивши це тим, що соціалістичні експерименти дуже небезпечні для держави, яка має відстояти своє право на незалежне існування. Безумовно, вони зналися по партійних справах ще з Петрограда, де, як пам`ятаємо, Лисюк за завданням партії есерів закінчив школу прапорщиків і служив, а студент Петербурзької політехніки Косенко був членом Українського ревкому і головою організації есерів у Петрограді. Косенко - заступник міністра преси і пропаганди в уряді І. Мазепи у 1919 р., з листопада 1919 р. – редактор газети «Наш шлях» - офіційного органу Головноуповноваженого УНР у Кам`янці-Подільському, з 26 травня 1920 р. – міністр пошт і телеграфів в уряді В. Прокоповича, у 1925-1939 роках- адміністратор тижневика «Тризуб». Був головою Української громади в Парижі і заступником голови та генеральним секретарем Союзу українських організацій Франції, скарбником Бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі, членом-заступником Комітету приязні народів Кавказу, Туркестану та України. А ще – членом Французького комітету українознавства, Товариства «Франція – Схід». Голова ради директорії Української бібліотеки імені С. Петлюри в Парижі, за відсутності її директора Рудичева доглядав за приміщенням бібліотеки в Парижі в часи німецької окупації.
Саме від часу своєї поїздки в Європу 1929-го Каленик Лисюк починає матеріально підтримувати Українську бібліотеку імені С. Петлюри в Парижі. Був знайомий також зі ще одним визначним українським діячем В`ячеславом Прокоповичем – головою уряду УНР в 1920 р., редактором тижневика «Тризуб» у 1925-1939 роках, який був другом С. Петлюри, а після його загибелі став головою уряду УНР в екзилі. Прокопович супроводжував С. Петлюру до Угорщини, Швейцарії, в поздках по Франції, залишив про це спогади «Остання подорож». Один із засновників «Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі разом з Іларіоном Косенком, Олександром Удовиченком, Іваном Рудичевим.
І – останній з пам`ятного знімка – Микола Сціборський - український державний та військовий діяч, підполковник Армії УНР, теоретик українського націоналізму, один із фундаторів Організації Українських Націоналістів (ОУН), автор низки ґрунтовних праць з теорії та практики українського націоналізму.
Не можна в цій розповіді оминути ще одного українського діяча, з яким Каленика Лисюка пов`язувала щира дружба. Це – Євген Вировий – український видавець, меценат, просвітянин, член управи Музею Визвольної Боротьби України у Празі, популяризатор творчості Тараса Шевченка, один з найвизначніших видавців української книги ХХ століття, основоположник філателістичної україніки. Видав кілька альбомів українських марок, його стаття «Поштові марки УНР» - ґрунтовна розвідка з історії української марки. Є. Вирового і К. Лисюка здружило спільне захоплення філателією, їхнє спільне фото надрукував журнал «Український філателіст» Адже ще в 1923 р. в Берліні Лисюк став продавати марки для колекціонерів, що дало йому змогу на зароблені гроші дістатися Америки. І коли в 1929 р. Каленик Лисюк приїхав до Праги, познайомився через Євгена Вирового з професорами Дмитром Антоновичем, Василем Бідновим, Степаном Сірополком та академіком Іваном Горбачевським, побачив жахливі умови зберігання фондів Музею Визвольної Боротьби України в двох гаражах, то допоміг музею винайняти гідне приміщення і щороку надсилав на утримання 300 доларів, був обраний почесним членом музейного товариства. А згодом допоміг МВБУ купити власне приміщення і зробити там ремонт.


Десять років меценат підтримував фінансово музей, допомагав з поповненням фондів – подарував понад 150 цінних історичних предметів. Ще перед закінченням Другої світової, передчуваючи, що Чехословаччина потрапить з нацистської під більшовицьку окупацію, К. Лисюк і громадські українські організації США пропонували перевезти Музей Визвольної Боротьби України за океан, щоб зберегти його безцінні фонди. Але тодішнє керівництво установи не пішло на це. Одразу після радянської окупації СМЕРШ арештував і знищив або кинув до радянських в`язниць більшість членів музейного Товариства. Калеників друг Євген Вировий викинувся з вікна під час спроби арешту радянськими спецслужбами в травні 1945-го. Музейне майно було арештоване і ретельно просіяне спецслужбами, оскільки основні фонди складала дипломатична документація УНР та Української держави, документи Армії УНР. А згодом фонди були розсіяні по архівах і бібліотеках Чехословаччини та в СРСР. Нині відомо, що частина матеріалів музею, які стосуються балтійської та чорноморської регіональної зовнішньої політики УНР та Української Держави перебуває у Державному центральному архіві в Празі. Інша частина матеріалів потрапила до Російської Федерації, Канади і США. До Російської Федерації потрапило до 100 справ із понад 10 фондів. Нещодавно в Празі на горищі бібліотеки віднайшли колекцію картин українських художників, які належали МВБУ. Каленик Лисюк болісно сприймав долю музею та культурно-історичні втрати України. Багато років поспіль він вів переписку з керівниками МВБУ, намагаючись врятувати цінності, які належать українському народу. А потім ще роками намагався з`ясувати й оприлюднити інформацію про те, яке саме майно було в музею, як воно пропало і хто це допустив. Завдяки його публікаціям, до цієї теми було привернуто увагу української громадськості Європи і всього світу.
1954 року, знаючи, що Музей ВБУ для українців втрачено, у 1954 році заснував Український Національний музей в Онтаріо, в Каліфорнії, якому пообіцяв допомагати все своє життя. Купив для музею будинок, передав багату колекцію: всі свої збірки картин, старовинних речей з княжої та гетьманської доби, понад дві тисячі цінних книг, 82 томи Шевченкіани. В 1955 році почав власним коштом видавати музейний журнал «На слідах», пізніше – «Музейні вісті». Про музей дізналися українці на всіх континентах і допомагали поповнювати фонди. А згодом, за бажанням громади, було вирішено перенести цей музей у Чикаго і об`єднати його з Українським музеєм і архівом в тому місті. Музей у Чикаго під назвою «Український Національний музей» мав той же статут, що й музей в Онтаріо, і вважавася власністю української спільноти в еміграції.




В 1958 році для сталої підтримки розвитку музейництва, українських наукових інституцій, культурних установ Каленик Автономович засновує «Українсько-Американську фундацію», яку підтримали ще кілька українських підприємців.


Банківські дивіденди від вкладених капіталів щороку спрямовували на різні національні культурні установи, а капітали з приросту – на збільшення фонду фундації. Написав Каленик Лисюк і чотири книги, а саме: "За край і свободу" (англійською мовою; Онтаріо. 1951), "Хто поповнив національний злочин" (Онтаріо, 1961). "Народ хоче знати", "В обороні Української Правди" (Онтаріо. Каліфорнія. 1961) та ще ряд статей, надрукованих в різних часописах. У 1959 - 1967 роках видав три бюлетені Українсько-американської фундації.
Всього за життя Каленик Лисюк пожертвував на українські справи понад 250 тисяч доларів!
Ще в одній великій справі українці зобов`язані Каленикові Лисюку. Як вже згадувалося, він як засновник кіностудії «Дніпрофільм» спеціально вирушив з-за океану, щоб зафільмувати і сфотографувати визначну подію – проголошення у березні 1939 року Карпатської України.




Привіз кошти, речову допомогу. Йому і його сину Петрові, який був за оператора, вдалося зробити унікальні фотознімки і зняти кадри проголошення держави Карпатська Україна в Хусті 15 березня 1939 р. та бої між українськими січовиками та чеськими солдатами й угорськими гортійцями. Зі скорботою згадував пізніше Каленик Автономович, як він, скріпивши серце, що розривалося від болю, тримав кінокамеру в залі, де відбувалася знаменна для всіх українців урочиста подія, записував промовців, вже знаючи, що за кількасот метрів лежить, стікши кров`ю, його вбитий син… Після нападу союзниці Гітлера Угорщини на Карпатську Україну Лисюка арештували, і тільки американське громадянство його врятувало від розправи. Перебравшись на територію Чехословаччини, постановочні сцени фільму він дознімав уже там зі справжніми стрільцями-січовиками.


Монтування фільму завершилося на кіностудії Василя Авраменка у Нью-Йорку 1942 року. Крім того, Каленик Лисюк встиг зробити в Карпатській Україні серію фотографій, яким теж судилося стати документами доби. Їх досліджують науковці-історики. Приміром, У фонді "Kalenik Lessiuk Papers” архіву Українського наукового інституту Гарвардського університету збереглося понад 200 негативів та фотографій, зроблених Калеником Лисюком в лютому-березні 1939 року на Закарпатті та квітні того ж року в Словаччині. А півроку тому з музеєм історії міста Хмельницького поділився результатами своїх досліджень незалежний продюсер Олександр Дебич, який опрацював спадщину нашого земляка Каленика Лисюка з фондів Українського Музею-Архіву у Клівленді, Огайо, США. Він передав унікальні світлини, що розповідають і про карпатських січовиків та керівників уряду Карпатської України, і про родину К. Лисюка та заснований ним музей, є знімки з Галичини, що свідчать про польську пацифікацію Галичини і ще багато цікавих фотодокументів.
А на завершення цього екскурсу про українського героя розповімо про ще один його вчинок і заповіт для нас, нині сущих… Для нагадування: «Хто ми, українці, і які ми…І – де наші численні скарби, які належать нам…». Отже, фрагмент з книги «Політична, культурна та громадська діяльність Каленика Лисюка: 1887-1967», виданої до його 80-ліття Українським Музеєм-Архівом у Клівленді. Автор розповіді – Леонід Бачинський, подвижник українського Пласту, директор Українського музею-архіву у Клівленді, голова «Українсько-Американської Фундації», заснованої Калеником Лисюком. Подаємо мовою оригіналу: «Зорганізувавши Український Національний Музей Онтаріо, у стейті Каліфорнія, Ювілянт помітив, що дехто викрадає та нищить цінну документацію, немилу йому або його партії. Те саме він помітив і в Українському Національному Музеї в Чікаго, а тому зупинився на питанні: що буде, коли це й далі буде продовжуватись? … Ювілянт рішив, що треба негайно урятувати найцінніші речі. Він переконаний, що треба довшого часу, щоб відійшли у вічність ті живі «учасники» минулих визвольних змагань, яким не подобається деяка правдива документація. Прийдуть нові люди, які ліпше визнаватимуться на історичних правдивих цінностях… Із тих причин Ювілянт рішив здати всі цінні речі, як свої, так і чужі, що їх передано йому особисто для переховання, на 25 років для безпечного збереження. Він усе дбайливо попакував у 5-тьох дерев`яних скринях і здав на переховання (збереження – авт.) з умовою, що лише через 25 років ті скрині можуть бути відібрані і то лише за згодою Українсько-Американської Фундації, Українського Національного Музею в Чікаго, Українського Музею_Архіву в Клівленді та наукового Товариства імени Шевченка в Ню Йорку.
Крім того, він зробив заповіт, кому і які речі розподілити між тими вищезгаданими установами.
З 1958 по 1966 рік Ювілянт сам платив за переховання й асекурацію (страхування, гарантію – авт.) тих скринь, а з 1967 року перебрала ці видатки Українсько-Американська Фундація, яка й подбає, щоб заповіт Ювілянта був належно виконаний.
НА ПЕРЕХОВАННЯ В 5-х СКРИНЯХ ЗНАХОДЯТЬСЯ
(лише найцінніші предмети):
25 старовинних ориґінальних мап України від VI до XVIII століття.
1 Книжка «СТОВП», яку написав Архимандрит Ростовський у пам`ять про ігумена Інокентія, першого українського історика. Книжка має 400 років.
1 Універсал Гетьмана Хмельницького.
1 Перстень-печатка Гетьмана Івана Виговського.
1 Срібна похідна ложка і срібна чарка Гетьмана Павла Полуботка.
1 Срібна чаша отамана генеральної артилерії П. Юркевича 1745 року.
1 Мідна ікона Св. Миколая з двох половинок із XII століття, в середині святі мощі. Цю ікону носили князі на грудях, під час воєнних походів.
3 Стародавні монети: грецькі, литовські та польські з XVI та XVII століття.
1 Слуцький пояс, вироблений в Україні з шовку і срібла. Такі пояси носили в XVI столітті лише заможні визначні особи і гетьмани. В ті часи платили по 1000 золотих за один пояс. Ювілянт заплатив за нього 500 долярів.
1 Образ «Козаки на водопою в Суботові», намальований олійними фарбами на дошці. Образ маляра-француза Деляніє, який був послом у Москві та під час подорожі до Парижу гостював у гетьмана Богдана Хмельницького в Суботові. Це велика цінність та рідкість.
1 Олійний образ на полотні маляра Бельського «Козаки в поході»
1 Дерев`яна табакерка Генерала М. Омеляновича-Павленка, що він її мав під час Зимового походу Армії УНР.
1 Компас Юрка Тютюника з Другого Зимового походу.
4 Антимінси (посвячена хустина з зашитою частинкою мощів святих, в походах заміняла собою Престол, щоб можна було служити св. Літургію – авт.) з козацьких часів, підписані єпископами: Січі Запорозької, Чернігова, Києва та Чигирина.
1 Лист єпископа Захарія з 1959 року.
2 Прапори: Української Державної фльоти і прапор Українського Вільного Козацтва.
1 Альбом українських і чужоземних поштових марок, де є марки, за які ювілянт заплатив 500 і 750 долярів за одну.
16 образів у кольорах 16-ти козачих полків в уніформах часів Гетьмана Івана Мазепи роботи маляра І. Біласа.
1 Альбом мап Києва від самих початків до 1800 року, де зазначені всі періоди його руйнування: татарами, монголами та москалями. Видання 1889 року.
1 Географічний атлас Європи, видання генерального штабу в Голляндії 1700 року. Там позначені границі України під назвою «Козацька Держава».
Персональний Хрест Зимового походу – нагорода Ювілянтові та інші медалі історичного значення.
Листування Ювілянта в оправі з 1923 року, з ріжними українськими визначними діячами і визначними чужинцями. Долучені всякі історичні фотографії з 1917 по 1940 рік. Крім того, там переховуються документи й речі визначних українських провідників, які передали Ювілянтові їх на переховок, а саме:
Блюзка, в якій була закатована поляками Ольга Басараб. Блюзку дала пані Левицька. Перо-ручка, якою був підписаний договір Карпатської України з Чехословаччиною, дав її на переховання д-р Вікентій Шандор. Збірка вирізок у 4-х томах із ріжних чужомовних часописів, де у 1917-1920 роках писала чужинецька преса про події в Україні. Дав це на переховання проф. Онацький з Аргентини. Ген. М. Омелянович-Павленко і ген. О. Удовиченко передали на переховок рапорти бойових дій 3-тьої Залізної Стрілецької дивізії. Документи і фотознимки гетьмана Павла Скоропадського, Євгена Вирового, військового судді Івана Рудичева, кореспонденція генерала Омеляновича-Павленка, президента Карпатської України Августина Волошина та багатьох інших визначних державних мужів.
Багато інших українських книжок і чужими мовами, що мають відношення до подій із доби визвольних змагань України».
На алеї Слави Героїв Українських Визвольних змагань у Хмельницькому мусить бути й ім`я нашого великого земляка Григорія Каленика Лисюка. Згадаймо його добрим словом.

Оксана Собко,
науковий співробітник музею історії міста Хмельницького


Категорія: стаття | Додав: varta (2021-08-17)
Переглядів: 17
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2021