Сьогодні музей історії міста продовжує вас знайомити з цікавими експонатами своїх фондів і може стверджувати, що подібною перлиною конверсійного виробництва не кожен музей може похизуватися.
Знайомтесь – одна з найрідкісніших радянських мікрохвильовок «Подолянка» 1991р.
Монструозне відлуння холодної війни між США та СРСР виготовлено у таємних цехах КПО «Комуніст» у м. Шепетівка Хмельницької області з 40 кг збідненого урану та ненависті до капіталізму. Похмурим шепетівським генієм було випущено лише півтисячі штук. Але наш кухонний Франкенштейн досі в ідеальному стані і навіть справно виконує свої функції. Для втіхи жіночих поглядів мікрохвильовка замість поворотної скляної тарілочки, до якої ми всі звикли, має стаціонарний керамічний піднос, неочікуванно розписаний легковажними як для воєнпрому квітами.
Так, у витоків будь-якої технології, що використовуються в побуті, завжди стоять військові. 6 грудня 1945-го американський інженер Персі Спенсер запатентував свій винахід - НВЧ-випромінювач для підігріву їжі.
Спенсер працював у військово-промисловій компанії Raytheon і займався розробкою радарів. Якось, випробовуючи магнетрон - генератор мікрохвиль, у його кишені розплавилася плитка шоколаду. Крім того, винахідник отримав опік. Тоді Спенсер не надав уваги своєму відкриттю, але після закінчення Другої світової війни, воно стало у нагоді. Raytheon вирішила пристосувати свої військові розробки до мирного життя. На одній з нарад інженер озвучив ідею "кулінарізаціі" магнетрона. Керівництво ідею погодило. Компанія почала працювати над пристроєм для підігріву їжі.
Першу мікрохвильовку презентували 1947-го. Пристрій був громіздкий: важив 300 кг і мав висоту 1,8 м. Потужність складала 3 тис. Вт. Коштувала така техніка $5 тис. Raytheon була не масовим продуктом. Спочатку піч використовували у солдатських їдальнях і на кухнях військових шпиталів.
(до речі, компанія Raytheon існує і досі, виробляючи не менш відомі «Томагавки»)
Коли у 1955 році виробник побутової техніки Tappan презентував версію НВЧ-печі для домашнього використання, вона почала з'являтися у квартирах американців. Коштувала техніка дешевше - $1295. Дуже солідні гроші, як на той час.
Інженери усіляко намагалися зробити її компактною, проте пристрій вийшов розміром з добрячий холодильник. Його потрібно було вмонтовувати в стіну. Тому дозволити собі мати вдома дорогий девайс, який, до всього, споживав величезну кількість енергії, могли дозволити собі небагато американців.
Розквіт комерційних продажів мікрохвильовок настав через 10 років — у 1965-му, так як у 1962 з'явилася звична всім скляна тарілка, що обертається. На ринок вперше надійшли компактні та стильні печі, які коштували не більше 500 доларів. У поєднанні з потужною рекламною кампанією мікрохвильовка нарешті здобула комерційний успіх. Після появи на ринку компактного і дешевого пристрою у Штатах почався "мікрохвильовий" бум. Продажі складали близько 1 млн штук на рік. У 1979 була розроблена перша піч з мікропроцесором, в той час коли на теренах СРСР з’явився перша вагома відповідь заокеанському буржуазному способу життя.
У Радянському Союзі перші мікрохвильовки почали виробляти наприкінці 1970-х років. Їх випускали малими партіями, і складалася з трьох не менш вагомих «дуже» - вони були дуже важкими , дуже дорогими і дуже рідкісними. Популярна міська легенда розповідає, нібито НВЧ-технології були у СРСР заборонені через шкідливість, але насправді мала розповсюдженість мікрохвильовок пояснюється дефіцитом та неосяжною ціною у 300-350 рублів. Виробництвом мікрохвильових печей займався "ЗіЛ" та Тамбовський завод і "Електроприлад". Флагманом виробництва був український "Південмаш" у Дніпрі (моделі «Мрія МВ», «Дніпрянка-1»,«Дніпрянка-2»,1990 р, 32 литра, потужність -2300 ватт, маса - 40 кг, ціна - 350 руб. ), але використовувались в них імпортні магнетрони японського виробництва. 
|
