| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Пт, 2024-03-29, 11:07

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2019 » Січень » 3 » З ФОНДІВ МУЗЕЮ. «Український голос» від 1 січня 1942 року: теми і новини
11:10
З ФОНДІВ МУЗЕЮ. «Український голос» від 1 січня 1942 року: теми і новини

Чимало цікавого дізнаємося з новорічного номера газети «Український голос», який зберігається у фондах  музею історії міста Хмельницького.

Відомо, що орган окружної управи та управи міста Проскурова  газета «Український голос» видавалася в Проскурові в часи Другої світової війни.  Підшивки часопису зберігаються  в Державному архіві Хмельницької області. Перше число газети побачило світ 30 вересня 1941 року. Грунтовне  дослідження  щодо діяльності часопису та долі його редактора, нашого земляка, родом із села Копачівка Деражнянського району  Юхима Кошельника  під назвою «Анатоль Юриняк:  таємниця справжнього імені» написав директор обласного літературного музею Василь Горбатюк.

В архіві управління СБУ в Хмельницькій області  В. Горбатюк розшукав матеріали кримінальної справи, які   проливають світло на  працю творців «Українського голосу» та діяльність Організації  українських націоналістів на теренах Проскурова, Проскурівської  округи та тодішньої Кам`янець-Подільської області.  Одним з фігурантів кримінальної справи є  Андрій Петрович Іванов, колишній заступник редактора «Українського голосу».  Зі сторінок часопису він відомий як Андрій Задума.  Василь Горбатюк пише: «За свідченням А. П. Іванова та й інших обвинувачуваних, у Проскурові, довколишніх районах, та й взагалі, в тодішній Кам`янець-Подільській  області діяла досить  численна організація українських націоналістів. Навіть дві – мельниківська і бандерівська.

У Проскурові вся цивільна влада  з перших же днів німецької окупації перебувала фактично в руках  відтинку ОУН, який очолював Андрій Мельник.  Керував організацією голова міської управи (бургомістр) Мирослав Ліщинський. До її складу  входили голова окружної управи Олександр Маяровський, директор банку Тимофій Печенюк (колишній  перший бургомістр Проскурова), керуючий цукротрестом Василь Скипа, голова Проскурівського району Лібацький, бургомістр м. Деражні Володимир Ясінський, завідуюча  обласним відділом народної освіти  Тетяна Апанович… Осередки ОУН були створені фактично в кожному закладі й установі Проскурова. Чи не найбільшою дієвістю з-поміж них вирізнялася організація в редакції газети «Український голос» …

 Відповідальним редактором видання був сам  бургомістр Мирослав Ліщинський. Фактичний керівник газети Юхим Павлович Кошельник  обіймав посаду начального редактора. Його заступник Петро Януш очолював окружний провід ОУН і був правою рукою свого земляка, теж прибульця із Західної України, Ліщинського. Молодший літературний працівник Анатолій Бланковський, користуючись відрядженнями редакції, фактично виконував обов`язки зв`язкового між Проскуровом і Львовом. Він доправляв   у Проскурів націоналістичну літературу, зокрема, привіз чотири бібліотечки Львівської «Просвіти», одну з яких  відправили в Ярмолинецьку районну бібліотеку, другу – в Деражнянську,  третю – в Проскурівську міську, четверту залишили в редакції, потім теж передали в міську».

В редакції  націоналістична робота проводилася  активно і відкрито, свідчив  Іванов. Зі Львова та Західної Європи  саме в редакцію доправлялася  націоналістична література, яка потім розповсюджувалася в окрузі, ту відбувалися зустрічі активістів та збори  окружної організації ОУН. У листопаді 1941 року в редакції «Українського голосу» відбулися збори, на яких був оформлений осередок ОУН. Під час цих зборів всі учасники вишикувалися в шеренгу, керівник окружного проводу Петро Януш перед усіма почитав присягу на вірність ОУН. Після цього кожний підтверджував прийняття присяги дотиком руки до зброї. Тоді кожному було надано псевдо. Наприклад, Кошельник – «Вернигора», Іванов – «Чорний», Ясінський – «Чорнота».

Кожне число газети  «Український голос», наголошує Василь Горбатюк, просто всуціль пройняте українським духом, прагненням пробудити в читача почуття патріотизму, гордості за свій народ , спонуканням прилучитися до боротьби за його свободу, праці задля його розквіту. І це в той час, коли гітлерівська пропаганда  аж захлиналася , стверджуючи зверхність арійської раси, пророкуючи  «над людям» тотальну владу на завойованих східних землях, у багатому українському краї. Правда, і редакція «Українського голосу» мусила друкувати  матеріали про «непереможне німецьке військо» і  «фюрера» Гітлера, але вони губилися за потужним українським духом.

Ось і  примірник «Українського слова» за четвер, 1 січня 1942 року,  бачимо, не відступає від обраної колективом редакції концепції.   На першій шпальті вгорі, посередині, над назвою видання гасло: «Слава Україні!».  По центру – передовиця : під малюнком-прапором з  гаслом: «Ще не вмерла Україна!» стаття «Що таке націоналізм».  У колонці зліва – вірш А. Задуми, себто завідувача відділу культури і літератури  часопису Андрія Іваньо під назвою: «Віншую друзів бойових».

     Минає все, минає час…

     Сьогодні Новий Рік у нас.

     Віншую друзів бойових

     Сміливих, мужніх,

                           молодих,

     Що поважають спільну

                                Справу

      Й не зрадили святого Ідеалу –

      За щастя України в боротьбі…

      Вінчайтесь в успіх, нові дні!

      Вінчайтесь в славу, творчі сили,

      Щасти тобі, мій краю

                                   Милий!...

Нижче – вітання «рідній газеті» з початком другого року її видання та з Новим роком, а ще зі «здобутим успіхом серед найширших читачів Проскурівщини й далеко за її межами, побажання «ще ширше залунати на українському вільному просторі» та «нових, ще кращих творчих успіхів». В кінці - заклик: «Хай живе вільна українська преса!» . У п`ятій колонці – «Повідомлення Верховного Командування Німецьких Збройних Сил» про становище на фронтах від Мурманська до Північної Африки.

І нині викликає інтерес аналітика другої шпальти: «Перед ворітьми Кавказу» (передрук з газети «Наступ», яка видавалася в Празі), де йдеться , що «матеріальною основою війни є залізо, вугілля і нафта, її моральною основою є сила нації. Українське залізо і вугілля творили в значній мірі основу московського імперіалізму, а почасти й майкопська нафта.


Сила ж української нації, що стояла все на чолі інших поневолених народів СССР, ставила все непереможний опір московській навалі». У статті йдеться про те, що разом з Україною з-під московського гніту має звільнитися  й українська Кубань, котра під час «голодової катастрофи» потерпіла так само страшно, як і Україна, але «ще тяжчою, ніж в межах УССР, була на українській Кубані національна неволя. Незважаючи на те, що етнографічно українські землі Північного Кавказу становлять продовження української території навколо північної і східної частини Азовського моря, не мав український народ тут не лише якоїсь територіальної, а навіть і національно-культурної автономії». Після перепису населення СССР 1926 р. мав Північний Кавказ 8.363.491 чол. населення, з того 3.106.852 чи 37,15 проц. Українців, ніби 45,93 проц. москвичів та 16, 92 проц. Інших народів. Відсоток українців, розуміється, зменшено, також як і відсоток «москвичів» перебільшено. В дійсності тубільного московського населення Північний Кавказ майже не має. Число напливного московського елементу, тобто головно робітників, насланих з московських районів, взагалі невідоме, бо до москвичів було записано всіх, що говорили московською мовою».

За даними перепису 1939 року, йдеться в матеріалі, число українців у цілім СССР зменшилось з 31.194.976 на 28.070.404, тобто на три міліони, хоч відповідно до приблизного пересічного збільшення цілого совєтського населення приблизно на 15%, мало б воно збільшитися на 5 міліонів. Скільки з цих фактично втрачених 8 мільйонів українського населення припадає на голодову катастрофу, а скільки на московську урядову статистику, якій по прилученню Галичини показалось українців в СССР рішуче забагато, ствердити, розуміється, неможливо, бо детальних виказів останнього перепису після окремих районів не було, й не буде, очевидно, ніколи оголошено. Але, очевидно, що українців поза межами Совєтської України зараховано до москвинів.  Вилучення Кубані з меж Совєтської України не було, розуміється, в стані зірвати національно-політичні зв`язки поміж ними. В сучасній визвольній боротьбі Північного  Кавказу проти Московщини припадає українській Кубані не менша роля, ніж в добі 1918 року.  Кубань є найбільшим українським краєм, відокремленим безпосередньо від українського материка. Після самої совєтської статистики прилучено до Центральної Чорноземної области Російської «Федеративної» республіки українські землі з населенням в 1.651.853 та до области долішньої Волги – з населенням в 440.225, отже, разом з населенням Кубані становить це понад п`ять міліонів українського населення ще жадають свого прилучення до України. Поза тим є українців в Казахстані 860.822, в Сибіру – 827.536, на Далекім Сході – 315.203 і вздовж Середньої Волги – 206.192. А по жахливих сучасних втратах не повинна Україна забувати найменшої частки нації, одірваної від батьківщини».

Третю шпальту займає «Сторінка  молодого автора» для початківців. Тут привертає увагу добірка поезій  різної тематики.


Автори віршів, знаємо зі свідчень письменника Григорія Храпача, котрий теж дописував до «Українського голосу», не підписували твори справжніми прізвищами, а псевдонімами за порадою редакції. Це, до речі, згодом зберегло життя багатьом з них, зокрема, й Григорію Храпачу. Ось який вірш починає добірку:

 Ніч холодна і похмура

Встала в далині.

Мчить у бій Симон Петлюра

На баскім коні.

А за ним – його орлята –

Хлопці, як один.

Буде ворогу розплата,

Ворогу загин!

Не у річці, не у Збручі

Піниться вода.

То засіла, наче туча,

Червона орда.

Нумо, хлопці, гей, орлята,

Нумо, як один!

Буде ворогу розплата –

Ворогу загин!

Знов за ворогом погоня

У нічній імлі.

Рвуть вудила міцні коні,

Блискають шаблі.

І вони летять, як буря,

Крізь вогонь та дим.

А попереду Петлюра –

Славний проводир.

Через розриви цього примірника газети ім.`я автора ще потрібно уточнювати. А ось лірична поезія за підписом автора на псевдо «Босий»:

ЗИМА

Пролітає сніг,

Падає до ніг,

Білими сніжинками

На шляху цвіте.

Ще поміж стеблинками,

Ще тремтить між гілками

Листя золоте.

Проліта сніжок

На поля й лісок.

У село дорогою

В гості йде сама,

Хвалиться обновою,

Срібною, шовковою

Радісна зима.

  Під псевдонімом «Шевців» читаємо патріотичний вірш

АПОСТОЛИ ДОБРА

Гади нищили Вкраїну,

Щоб не стало в ній і пня.

І являла лиш руїну

Наша рідная земля.

Українцям вірних друзів

Забивала влада рад.

Українці жили в тузі,

Не знаходили відрад.

Згинув Влизько, Остап Вишня,

Хвильовий Микола впав

І Фальківського й Косинку

Ворог лютий розстріляв.

Це найкращі з тисяч жертви

Суду клятих москалів.

Українці день їх смерті

Поминатимуть віки.

Будуть вбиті спочивати

Біля гордого Дніпра,

А ми будем шанувати

Їх, апостолів добра.

На цій же шпальті  публіцистичні  «Новорічні спогади» за підписом «Ан. Бакалець». Автор згадує страшний голодомор 1933-го,  про те, як пригнічувала радянська влада національні почуття українців, запроваджуючи русифікацію, розставляючи на керівні посади російськомовних. Навіть на святі новорічної ялинки в українській  сільській школі на Проскурівщині  у селі Гнатівці 1939 року, згадує автор, з уст дітей не прозвучало жодного віршика українського мовою, а лише російською, бо вчителі боялися звинувачень у націоналізмі. На питання учнів, чи не можна вивчити на свято вірші українських поетів, завпед відповідала: «Русскіе стихотворения боліє чувствітєльни і іх лучше дєкламіровать, нєжелі украінскіє». Новорічних подарунків дітям не вручали, ялинкових прикрас не роздавали.

Четверта шпальта – збірна. Тут знайшлося місце і для гумору, шарад і загадок, поетичних новорічних побажань, цікавинок про технічні новинки  в світі, оголошень про загублені  документи.


 На цій же шпальті – «Наказ по Проскурівській окрузі від 23 грудня 1941 року», підписаний старостою округи Маяровським, комендантом окружної міліції Грищенком. В наказі йдеться про те, що в окрузі поширюються тифозні захворювання, джерелом яких є колишні військовополонені  та біженці, які заходять до селян на ночівлю чи в пошуках їжі. У зв`язку з цим, селянам суворо заборонили приймати на ніч мандрівників, навіть, якщо це – родичі. А старостам сіл округи з допомогою начальників міліції наказано в 5-денний термін створити в кожному селі «будинок мандрівника», який обладнати санітарно-гігієнічними приладдями, і в ньому проводити ретельний медогляд усіх, хто спиняється на ночівлю.

Дізнаємося, що адреса редакції: Проскурів, вулиця Дворянська Ч. 56.  Де ж містилася редакція газети «Український голос»? Вулиця Дворянська, як відомо, це – нинішня Володимирська. За сучасною нумерацією на вулиці Володимирській,  як не дивно, відсутні будинки за номерами від 56 до 66  на  боці вулиці з парною нумерацією, проте на онлайн-карті  міста є вказівка, що будинок за номером 56 мав би розтащовуватися навпроти  сучасного ресторану «Жовтневий» (Володимирська, 44). Якраз на цьому місці ще з середини ХІХ початку ХХ століття розташовувалися  спершу крамниці та складські приміщення, згодом казарми. У другій половині  ХІХ століття, пише кандидат історичних наук Сергій Єсюнін, уздовж вулиці Дворянської  (нині Володимирської) по краю тодішньої Хлібної площі, пізніше – міського саду, нині  - скверу імені Т. Г. Шевченка, було зведено довгий одноповерховий  «міський» будинок.  Тут  з 1880 року розташовувалася міська дума та управа, міська пожежна команда, а з 1901-го –  ще й міська бібліотека імені О. Пушкіна, котра з березня 1941 року отримала статус обласної. Отож  в котромусь із цих приміщень і  розташувалася редакція «Українського голосу». Після  визволення Проскурова від гітлерівців обласній бібліотеці надали приміщення колишнього казначейства (там, де вона розташовується й нині – на вулиці Героїв Майдану, 28), а в приміщенні колишнього «міського будинку» розмістилася взуттєва фабрика й  ательє індпошиття. Історичний будинок був знесений наприкінці 1960-х під час реконструкції парку. Проте нині, маючи документальні свідчення про те, де у роки Другої світової в місті працювала редакція  патріотичного часопису «Український голос», з якого ми почерпуємо чимало цінних  свідчень  з історії обласного центру та округи, безперечно, вартувало б означити це історичне місце бодай пам`ятний знак.  

Переглядів: 1114 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2024