| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Пт, 2024-03-29, 09:11

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2022 » Травень » 7 » З фондів музею. ОСОБИСТІ ЖЕТОНИ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ АРМІЙ-УЧАСНИЦЬ ІІ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. Частина ІІ
17:19
З фондів музею. ОСОБИСТІ ЖЕТОНИ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ АРМІЙ-УЧАСНИЦЬ ІІ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. Частина ІІ

З нагоди відзначення в Україні Дня пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні у попередній частині цього дослідження ми розповіли вам про цікавий експонат з фондового зібрання музею історії міста Хмельницького – військовий артефакт часів ІІ Світової війни. Йшлося про  ідентифікаційний жетон військовослужбовця німецької армії періоду Другої світової війни. Розібравшись, що це за предмет, поринемо в історію створення та використання відповідних ідентифікаційних знаків військовослужбовців інших країн-учасниць ІІ Світової війни.





А чи були подібні знаки у військовослужбовців червоної армії? Так, були. Давайте розглянемо історію створення та використання подібних знаків у війську СРСР.

Ще у княжі часи Русі кожен воїн носив на тілі дві іконки. Одна з зображенням покровителя князівства, воїном якого він був, інша з обличчям святого імені власника. Таким чином, при відспівуванні загиблих вимовлялися імена воїнів та назви їх князівств. В умовах малої чисельності населення і великої різноманітності імен цей спосіб частково себе виправдовував, але все ж таки він недосконалий.

До революції 1917 року в Росії перші спроби запровадження особистих опізнавальних знаків у армії було в період російсько-турецької війни 1877-1878 років. Тоді перед відправкою на театр військових дій до Болгарії всі солдати та офіцери отримали металеві жетони зі шнурком для носіння на шиї. На них вибивалися літери – абревіатура назви полку (наприклад: Л.Г.Е.П. – лейб-гвардії Єгерський полк), номер батальйону, роти та особистий номер військовослужбовця. Списки солдатів та офіцерів із зазначенням особистого номера зберігалися у полковій канцелярії. Робилося це для пізнання вбитих та поранених. Однак тоді це нововведення не набуло широкого поширення, а згодом взагалі було забуте.

Першим відомим документом, що підтверджує появу спеціальних опізнавальних знаків для нижніх чинів російської армії, став проєкт статуту внутрішньої служби, затверджений Миколою II у вересні 1902 року, в якому запроваджувалося поняття так званого «Увольнительного знака».  «Увольнительній знак»  - це металева пластина, на якій були вказані назва команди, номер і назва частини та особистий номер солдата.

Проєкт нового статуту передбачав також зміну системи позначення казенних та особистих речей військовослужбовців. На речах фарбою проставлявся особистий номер (до цього поряд з офіційними штампами на всіх речах та амуніції робилися написи  прізвища власника). Таке позначення на обмундируванні та спорядженні було також призначене для визначення у воєнний час особи вбитого або тяжкопораненого солдата.

Основним  призначенням «Увольнительного знака» було регулювання порядку звільнень нижніх чинів.

У кожній роті (ескадроні, батареї) було стільки знаків, скільки нижніх чинів рахувалося за списком частини. Всі знаки зберігалися у спеціальних ящиках, ключі від яких знаходилися у чергового по роті (ескадрону, батареї). Нижні чини перед тим, як покинути територію частини, прибували до чергового по роті (ескадрону, батареї), який оглядав їх, перевіряв, чи охайно вони одягнені, і видавав їм звільнювальні знаки або звільнювальні записки. Повертаючись до частини, нижні чини здавали свої знаки або записки черговому, який зазначав у спеціальній книзі час прибуття звільнених і, якщо була така необхідність, робив інші позначки. Денщики, одиночні нижні чини, відправлені у відрядження або відправлені зі службовим завданням, а також вільні, що живуть на приватних квартирах, звільнювальні знаки мали при собі постійно.

У разі відрядження команд військовослужбовців за межі частини знак видавався лише начальнику команди. Якщо ж команда вирушала на тривалий час за межі військової частини, то начальник команди отримував знаки на всіх нижніх чинів.

«Увольнительный знак» був металевим, мав форму кола чи квадрату з обрізаними кутами. Також не заборонялися за бажанням військових частин і знаки довільної форми. Розміри знаку пропонувалися від 1 до 1,5 вершка (від 44 до 66 мм). На знаку вибивались літерами та цифрами: номер роти (ескадрону) або назва команди, номер та назва частини та особистий номер нижнього чину, якому належить знак.




У червні 1909 року на основі проекту 1902 року був затверджений перероблений та доповнений статут внутрішньої служби. Назву «Увольнительний знак» у ньому було замінено на «Личный знак», хоча форма та інформація на ньому не змінились. Як було написано в «пояснювальній записці до статуту», це було зроблено у зв'язку з тим, що «назва «Личный знак» більше відповідає його призначенню служити посвідченням особи нижнього чину, а не лише посвідченням звільнення його з полкового двору».




Таким чином, «Личный знак» ставав своєрідним військовим квитком (солдатською військовою книжкою), при цьому виконуючи і первісну функцію — звільнювального атрибуту. Враховуючи досвід німецької, австрійської та інших армій, де так звані «смертні жетони» довели свою необхідність і корисність, на третій рік війни в російській армії було прийнято рішення про використання для впізнання вбитих та важко поранених спеціальних опізнавальних знаків. 16 січня 1917 року Миколою II було підписано указ про введення особливих шийних знаків для впізнання вбитих, поранених та позначки георгіївських нагород нижніх чинів. 









Шийний знак мав вигляд ладанки, що складається з двох частин із луженої жерсті з вкладеним усередину бланком, надрукованим на пергаментному папері. Військовослужбовцеві потрібно було бісерним і бажано каліграфічним почерком від руки примудритися вписати про себе багато відомостей. Вказати свій полк, роту, ескадрон або сотню, звання, ім'я, прізвище, нагороди, віросповідання, стан, губернію, повіт, волость та селище. Знак мав носитися на снурі або тасьмі, одягненій на шию під мундирним одягом. Але через події, що відбулися в країні незабаром, кількість таких виданих знаків була вкрай малою.

Через вісім років царський шийний знак (солдатський особистий опізнавальний медальйон-ладанка) став застосовуватися в робітничо-селянській червоній армії та на флоті як документ, що засвідчує особу та для встановлення особи загиблих військовослужбовців. До цього в РСЧА взагалі не було жодних ідентифікаційних знаків, за якими можна було б упізнати загиблого червоноармійця. Солдатський медальйон був запроваджений наказом реввійськради №856 від 14 серпня 1925 року. Видавався він усім військовослужбовцям строкової служби військових частин, кораблів, штабів, управлінь, установ та закладів військового та морського відомства після прибуття у свою частину при зарахуванні їх на службу.

Відомості до медальйону вносилися в роті (ескадроні, батареї) особами, які заповнюють службові посвідчення військовослужбовців - штабними писарями. Медальйон ставився до табельних речей, предметів спорядження і був річчю безстроковою, в разі його втрати негайно видавався новий. 






Він був зроблений з жерсті у вигляді плоскої коробочки з розмірами 50×33×4 мм і мав носитися на грудях. Для цього в обох половинках медальйону передбачені вушка для тасьми. Медальйони були двох типів: зсувні та на петлі. Всередину коробочки вкладався стандартний бланк, надрукований на пергаменті, а за його відсутності будь-який клаптик паперу з даними власника. На бланку вкладки були такі графи: прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, військове звання; уродженець: республіка, край, область, місто, район, сільська рада, село; адреса сім'ї; прізвище ім'я та по батькові родича; яким райвійськкоматом був призваний на службу військовослужбовець; група крові. Вказувати найменування військової частини у медальйоні заборонялося. У ході бойових дій стало очевидним, що жерстяний медальйон не герметичний, а пергаментний вкладиш швидко стає непридатним.

Тож у березні 1941 року цей вид знаку було скасовано. Проте такі медальйони, хоча і рідко, але зустрічаються у загиблих солдатів періоду початку війни.
Наказом НКО СРСР № 138 від 15 березня 1941 року було введено «Положення про персональний облік втрат і поховання загиблого особового складу червоної армії у воєнний час» та нові медальйони у вигляді текстолітового або ебонітового шести/восьмигранного або круглого циліндричного пеналу, та паперовим вкладишем з даними бійця. Довжина стандартного пеналу з загвинченою кришкою становила 50 мм, ширина 14 мм, внутрішній діаметр – 8 мм. Використовувався спеціальний бланк або звичайна рукописна записка. Бланк заповнювався у двох примірниках. На бланку вкладишу були такі графи: прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, військове звання; уродженець: республіка, край, область, місто, район, сільська рада, село; адреса сім'ї та П.І.Б. дружини чи найближчого родича; яким райвійськкоматом призваний на службу; група крові за Янським (від I до IV). Вказувати найменування військової частини у медальйоні заборонялося. Трапляються сурогатні бланки на різному папері, куди писар від руки вносив необхідні графи, або заповнював вкладиш зі слів бійця. Один екземпляр вкладиша мав вилучатися похоронною командою, а другий вкладатися назад у медальйон і залишався на трупі. Але реально, в умовах бойових дій, ця вимога практично не виконувалася, медальйон вилучався цілком. На основі цих бланків складалися списки безповоротних втрат. До того ж часто солдатам видавали лише один екземпляр вкладиша через їх брак. Медальйон без вушка носився у спеціальній кишеньці на поясі штанів. Був варіант пеналу з вушком для носіння медальйону на шиї.







Незважаючи на те, що офіційно медальйон був запроваджений у березні 1941 року, він застосовувався вже у фінську кампанію, яка на той час у СРСР називалася не інакше як «прикордонний конфлікт». Його відмінність полягала в тому, що на бланк медальйону наносилася вертикальна зелена смуга, що означало належність військовослужбовця до прикордонних військ або частин НКВС. Багато солдатів йшли у бій зовсім без «смертника». Сам факт їхньої видачі був нечастою справою, особливо з осені 1941 року. Більше того, серед солдатів існував забобон: заповниш вкладиш - уб'ють. Нерідко медальйони просто викидали. У самих капсулах носили нитки та голки, сірники.   Умільці переробляли футляри з ебоніту на різні корисні дрібниці та мундштуки.

У воєнний час виготовлялися інші форми капсул. У блокадному Ленінграді вони випускалися круглими, із пористої пластмаси, яка вбирала вологу. Бланк у такій капсулі зберігався погано. Були й капсули з дерева. Їх виготовляли як на невеликих заводах та фабриках, так і у дрібних майстернях та артілях з різних порід дерева без просочування у вигляді круглого пенальчика з кришкою. Вони, на жаль, добре пропускали вологу через корпус і цілісності вкладиша також не забезпечували.

Ще одним видом «смертників» були виготовлені з мідних або латунних трубок циліндри з різьбою або без неї та кришкою (заглушкою). Був різновид металевої капсули з пазом на трубці та виступом на кришці: після надягання кришки на трубку та поворотом кришки вона фіксувалась на корпусі за рахунок входу виступу в паз.

Дуже часто роль медальйонів грали порожні патронні гільзи як від вітчизняного озброєння, так і від озброєння противника. Револьверні та німецькі карабінні гільзи спеціально використовувалися солдатами, аби похоронній команді було легше швидко відшукати серед речей та боєприпасів загиблого воїна «смертник» та не сплутати його навіть візуально зі штатними боєприпасами. В якості заглушок гільз для запобігання попаданню вологи могли використовуватися кулі, вставлені ​​в гільзу гострим кінцем, з подальшим обтисканням гільзи пасатижами; олівець, вставлений грифелем усередину гільзи; дерев'яна пробка з підручних матеріалів тощо.






Як показала практика, медальйони, що використовувались у РСЧА, виявилися вельми непрактичними: водопроникними, нежаростійкими. Рукописні вкладення не завжди були розбірливими.

17 листопада 1942 року вийшов наказ НКО № 376 «Про зняття медальйонів із постачання червоної армії». Їх замінив єдиний документ - червоноармійська книжка, в якій почали вказувати відомості про військовослужбовця. Червоноармійську книжку було запроваджено в жовтні 1941 року як документ, що засвідчує особу червоноармійця та молодшого командира. Видача червоноармійської книжки замість військового квитка або приписного свідоцтва проводилася тією частиною, до якої червоноармієць прибув із райвійськкомату. У вбитих і померлих від ран червоноармійські книжки вилучалися та передавалися до штабу частини або лікувального закладу, де на їх підставі складалися списки безповоротних втрат особового складу. Натомість командирам видавалися посвідчення особи. Направлення  на фронт червоноармійців та молодших командирів без червоноармійських книжок розглядалося як посадовий злочин. Така сувора вимога пояснювалась необхідністю точного обліку особового складу армії у воєнний час.


Крім того, на елементах спорядження та амуніції бійці часто писали свої прізвища або ініціали. Нерідко підписували пілотки, ремені, ложки, казанки тощо. Це  була ще одна можливість визначити імʼя загиблого.




Крім армій Німеччини та Радянського Союзу, які зійшлися на бойовищі і билися між собою довгих чотири роки,  подібні знаки для ідентифікації вбитих та поранених солдат мали всі армії-учасниці Другої світової війни. Давайте розглянемо як вони виглядали.

Італія 


Одразу після нападу Німеччини на Радянський Союз Муссоліні зголосився послати війська на допомогу своєму союзнику. Італійський експедиційний корпус, що воював на Східному фронті, налічував 229 тисяч чоловік і вів бойові дії на широкій території від Воронежу до Сталінграду.

Особистий опізнавальний знак військовослужбовця італійської армії виготовлявся з тонкої листової латуні та складався з двох однакових половинок прямокутної форми розмірами 36×39 мм з виступом у верхній частині. У виступі зроблено отвір діаметром     2 мм, в який продіто кільце овальної форми. Обидві половинки солдатського медальйону з'єднані по лівому краю і мають на лінії згину з внутрішньої сторони перфораційні поглиблення для зручності переламування навпіл у разі загибелі власника. Лицьова сторона особистого опізнавального знака має праворуч виступ завширшки 2 мм, загнутий за тильну половину знаку,  і таким чином щільно з'єднує обидві його частини. По всьому периметру медальйон обмежений бортиком завширшки 2 мм. Інформація на знаку військовослужбовця італійської армії наносилася за допомогою спеціального преса, причому одночасно на обидві його половинки та містила рік народження власника, його повне ім'я, групу крові. На поверхню знаку наносилося покриття сріблястого кольору, що зберігало його від зовнішніх впливів.

 

Фінляндія






У фінській армії вівся серйозний контроль та облік. Самі фіни стверджують, що в них взагалі кожен загиблий опізнаний і похований. Відомі чотири основних типи знаків, що застосовувалися для ідентифікації у фінській армії в період 1939-1944 років:

1. Зразок введений до початку радянсько-фінської війни.

2. Так звана «Собача кістка». Зразок введений у 1941 році.

3.  Так званий «фронт-ерзац» часів Другої світової війни.  Матеріал:  алюміній, цинк або підручні матеріали. 

4. Німецький особистий знак, заповнений за правилами фінської армії.

До 1941 року фінський особистий опізнавальний знак мав вигляд металевої пластини завтовшки 1 мм, виготовленою з оцинкованого або алюмінієвого сплаву. Під час Другої світової війни існувало щонайменше три варіанти медальйонів. Один з них, зразка 1941 року, так звана «Собача кістка», мав відповідну форму і складався з двох однакових половинок, які легко розламувалась по пропилах посередині. Такий знак використовувався військовослужбовцями Фінляндії  у 1941-1944 роках.

Незважаючи на відмінність форм, всі знаки мають розмір приблизно 58×32 мм. Всі мали дві половинки з дублюючими одне одного написами. На знаках містився  особистий номер військовослужбовця. Жодної іншої інформації на знаках фінського виробництва не наносилося. Половинки знаку по всій довжині розділені між собою трьома або десятьма, залежно від типу, отворами для зручності їхнього поділу шляхом переламування в разі загибелі власника. Характерною особливістю знаків військовослужбовців фінської армії є наявність симетричних отворів діаметром 3 мм в обох половинках особистого розпізнавального знака.

 

Японія


В японській армії особисті знаки з'явилися наприкінці XIX століття, приблизно у 1894 році. Однак відкритим залишається питання масштабів їх видачі. Самі японці принаймні визнають, що під час Другої світової війни далеко не всім військовослужбовцям їх видали.

Дизайн і зміст знаків з часу їх введення і до Другої світової війни,  істотно не змінились. Робили їх переважно з латуні. Але використовувалися інші матеріали – залізо, алюміній і навіть бамбук.

Написи розміщувались вертикально у три стовпці.

Перший стовпець (правий для японців). Зазвичай тут вказували рід військ та номер військової частини (як правило, на рівні полку). Ця інформація могла бути набита в «явному вигляді» (ієрогліф «піхота», або «артилерія», або «кавалерія» тощо;  та  цифри-ієрогліфи - номер частини), або ж вказувалася у вигляді шифру (ієрогліф, значення якого жодного сенсу не мало, плюс шифр з 4-5 цифр). Деякі шифри на знаках фахівці досі не можуть розшифрувати. Іноді у першому стовпці стояли лише цифри.
Другий стовпець зазвичай ніс інформацію про номер підрозділу лише на рівні роти чи рідше батальйону. Також
могла вказуватися додаткова інформація, наприклад, «допоміжні частини»,  «основні частини», «метрополія» або «колонії» тощо. На деяких солдатських жетонах середній стовбець взагалі відсутній.

Нарешті третій (лівий) стовпець, найпростіший для розшифрування, – це особистий номер солдата.

Офіцерські знаки від солдатських відрізнялися тим, що в них зазвичай вказувався повністю рід військ, звання і навіть повністю прізвище та ім'я власника. Інформація ця зазвичай набивалася у два стовпці.

Далі буде...
Переглядів: 344 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2024