...

З нагоди відзначення в Україні Дня пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні розповімо вам про цікавий експонат з фондового зібрання музею історії міста Хмельницького – військовий артефакт часів ІІ Світової війни. Це ідентифікаційний жетон військовослужбовця німецької армії періоду Другої світової війни. Давайте спробуємо розібратись, що це за предмет.

Перед вами алюмінієва овальна пластина з прорізами посередині, що умовно розділяють її навпіл. На пластині бачимо три отвори  та  однакові написи латинськими літерами на обох її частинах.

Читаємо незрозумілий для нас напис:   «Inf   Ers   dtl   31 786». Але, як виявилося, його можна розшифрувати. Спершу тут мало би бути вказано номер роти, але через незадовільний стан знаку, на жаль, він відсутній. Далі символічні скорочення  вказують на те, що військовий, якому належав цей знак, з  «Піхотного Запасного батальйону № 31», а особистий номер військовослужбовця - 786. 31 піхотний запасний батальйон перебував у складі 31 піхотної дивізії вермахту. Ця дивізія до початку Другої світової війни дислокувалась у Гановері. З червня 1940 року вона перебувала на заході, а з вересня 1940 року на сході. У липні 1944 року була знищена, будучи у складі військ групи армій "Центрˮ. У липні 1944 року знову створена на сході за рахунок приєднання до неї сформованої 550-ї гренадерської дивізії та переіменована у 31 народно-гренадерську дивізію.

Давайте розглянемо історію створення та використання таких жетонів у німецькій армії.

Проблема врахування безповоротних втрат та ідентифікації загиблих існувала сотні років. У різний час та у різних державах вона вирішувалася по-різному. Одним з варіантів вирішення цієї проблеми стало створення особистих опізнавальних знаків для військових.

Напевно жодна армія у світі не може зрівнятися з німецькою за масштабами та досвідом застосування особистих знаків військовослужбовців. Лише у роки Другої світової війни понад 15 мільйонів осіб, які служили у вермахті, отримали особисті знаки, причому деякі – неодноразово (після втрати). На тілах 3,5 мільйона загиблих чужі руки зламали ці знаки навпіл, тим самим фіксуючи загибель власників. Для 1,2 мільйона німецьких солдат, що зникли безвісти, особисті знаки були і залишаються останнім шансом заявити про себе своїм рідним і близьким. Якщо додати ще понад 2 мільйони загиблих і зниклих безвісти в Першу світову, то стане очевидним величезний обсяг роботи з власними знаками в німецькій армії за минулі 150 років.

Історія появи у німецьких солдатів особистих опізнавальних знаків починається з легенди. В середині 60-х років XIX століття берлінський швець, сини якого служили в прусській армії і вирушали на війну, виготовив для них бляшанки. З їхньою допомогою хтось повинен був упізнати синів у разі їх загибелі на війні та сповістити батька в Берліні.

Швець був такий гордий своїм винаходом, що наважився звернутися до військового міністерства Пруссії з пропозицією ввести подібні знаки у всій прусській армії. Пропозиція була слушна, але аргументацію швець придумав невдалу. Він посилався на успішний досвід застосування в Пруссії спеціальних собачих бірок для їхнього обліку та стягування податків з власників. Коли обговорення нової ідеї у військовому міністерстві дійшло до короля, король Пруссії Вільгельм I, який обожнював своїх солдатів, був просто розлючений пропозицією одягнути на них «собачі бірки». Згодом він все ж таки дозволив переконати себе в користі цієї ідеї і заради експерименту погодився на введення особистих знаків солдатів у деяких частинах прусської армії.

Такою є легенда. Насправді запровадження перших особистих знаків під час австро-прусської війни 1866 року зустріло масове неприйняття з боку навіть дисциплінованих прусських солдатів. Видані їм особисті знаки вони масово просто викидали або «забували» в обозі. Річ у тому, що будь-який солдат на війні рано чи пізно стає забобонним, особливо щодо смерті. Тому вимога командирів обов'язково носити на собі «вісник смерті» викликала у прусських солдатів забобонний страх того, що це і накличе на них швидку загибель. Подейкували навіть, що жерстяна пластинка особистого знака має магічну силу притягувати до себе кулі. Не дивно, що таке забобонне упередження проти особистих знаків продовжувало жити в німецькій армії аж до початку Другої світової війни. Тільки активна пропаганда офіцерами вермахту серед своїх солдатів потреби постійного носіння особистого знака в якості гарантії отримання пенсії родичами у разі його загибелі зрештою переламала ситуацію, і носіння особистих знаків усіма військовослужбовцями в німецькій армії стало нормою.

Ще одним поштовхом до введення в німецькій армії особистих знаків стала поява в 1868 році книги прусського генерала-лікаря Ф. Лоефлера «Прусська військово-медична служба та її реформа». В ній пропонувалось ввести в армії обов'язкове носіння солдатами та офіцерами знаку, який би носився на шиї на шнурі та мав би написи назви військової частини, де служить його власник, та його номер за списком особового складу частини.

Свою пропозицію автор книги аргументував не «собачими бирками», а конкретним сумним досвідом австро-прусської війни 1866 року, коли в прусській армії після битви біля Кеніггретця з 8893 загиблих солдатів і офіцерів при похованні змогли впізнати лише 429. Це був дуже серйозний аргумент, та й думка генерала-лікаря була набагато вагомішою, ніж думка шевця. Отож, 29 квітня 1869 року військове міністерство Пруссії видало розлоге розпорядження про санітарну службу армії на війні, в якому §110 зобов'язував кожного солдата носити на голому тілі під уніформою на шнурі жерстяний знак із зазначенням частини та номера власника знака у списках цієї частини. З книги генерала-лікаря запозичили і першу офіційну назву цього шматка жерсті – «рекогносцируючий знак» (Recognoscierungsmarke). Він мав прямокутну форму з ледь  заокругленими кутами, у верхній кромці були пробиті два отвори для шнура. Набивати інформацію на знак потрібно було самому власнику, але на практиці для одноманітності написів дуже часто це доручення давалося у підрозділах місцевим «умільцям».

Солдатам жетони видавалися безкоштовно, а офіцери були зобов'язані їх купувати. На відміну від солдатських, особисті знаки офіцерів були іменними – на них наносилися звання та прізвище офіцера, а нижче – його військова частина. До того ж, офіцери часто прикрашали свої особисті знаки: підписи не набивали, а гравіювали, поверхню знака покривали хромом, а іноді навіть сріблом.

Поява 10 січня 1878 року у німецькій армії нового військово-медичного статуту привнесла в особисті знаки два нововведення, які зберігаються у них досі. По-перше, запозичена з французької військової лексики і назва «рекогносцируючий знак» замінили на більш зрозуміле німцям поєднання – «опізнавальний знак» (Erkennungsmarke, скорочено: ЕМ). По-друге, зовнішня форма знака була змінена з прямокутною на овальну, якою вона збереглася і в рейхсвері, і у вермахті, і в бундесвері. Щоправда, на відміну форми статут не обумовлював ні матеріал, з якого мав виготовлятися знак, ні його точні розміри. Тому під час Першої світової війни німецькі солдати вступили з дуже строкатим різноманіттям особистих знаків, серед яких переважав розмір 50×33 мм.

У 1914 році у Німеччині відмовилися від схеми нанесення на знак лише назви частини та особистого номера солдата. Тепер на ньому було наказано вибивати не тільки назву військової частини та номер солдата, а також ім'я та прізвище власника знака, його домашню адресу та дату народження. Також було рекомендовано вказувати всі переводи солдата в нові частини, при цьому попередні назви та номери закреслювалися. Вочевидь, таке розмаїття інформації вимагало збільшення обсягів знака, тому наприкінці липня 1915 року було встановлено єдиний розмір індивідуального знака, що зберігався до 1945 року – 70×50 мм.

Ближче до закінчення першої світової війни зʼявилась тенденція до зменшення інформації, нанесеної на знак, тому що така велика кількість інформації була подарунком для розвідки ворога стосовно власника знака та про його службу. Але офіційно затвердити такі зміни не встигли, це зробили вже в рейхсвері та у вермахті.

16 вересня 1917 року була дана нова вказівка: написи на особистих знаках дублювати на верхній і нижній частинах, які для полегшення розлому знака навпіл слід розмежувати один від одного пробивкою трьох вузьких прорізів по довгій осі овалу. Матеріалом для виготовлення особистих знаків зразка 1915 року був цинковий сплав, а наприкінці Першої світової війни з'явилися перші екземпляри з дюралюмінію. Носити особистий знак потрібно було на шнурі довжиною 80 см, зав'язаному вузлом і виконаному або в імперських кольорах (чорно-біло-червоний), або в кольорах держав-членів Німецького Союзу (чорно-білий у пруссаків, синьо-білий у баварців, чорно-червоний у вюртембержців, біло-зелений у саксонців тощо). Однак на практиці багато солдатів носили свої особисті знаки або в лівій внутрішній кишені куртки, або на підтяжках, або в спеціальному шкіряному нагрудному чохлі разом з натільними хрестиками, талісманами, медальйонами, монетами та іншими особливо цінними для власника предметами. Під час щоденних оглядів і майже перед кожною атакою ротні фельдфебелі (рідше офіцери) проводили перевірку наявності у солдатів особистих знаків. За відсутність знака надавалось дисциплінарне стягнення з негайною видачею нового знака.

У кайзерівських ВМС застосовувалися особисті знаки кількох зразків: екіпажі кораблів носили невеликі знаки (55×33 мм або 50×30 мм), у берегових частинах звичайні армійські знаки (70×43 мм). Здебільшого вони були виготовлені з цинку або з традиційного для флоту матеріалу - латуні. На особистих знаках ВМС вказували ім'я та прізвище власника, назву корабля, на якому він служить, та номер моряка у списку екіпажу корабля (при переведенні на інший корабель відповідно набивали нову назву та номер, а старі затиралися чи забивалися).

Внаслідок поразки Німеччини у Першій світовій війні її збройні сили було обмежено до 115 000 військовослужбовців та невеликої кількості кораблів.

Збройні сили Веймарської Республіки (Рейхсвер) існували до 1935 року та набирались по найму.

12 травня 1925 року у сухопутних військах рейхсверу запровадили особистий знак, який був стандартного з 1915-1917 років розміру (висота 50 мм, ширина 70 мм, товщина 1 мм). У рейхсвері овальна пластина виготовлялася з цинкового сплаву, а у вермахті з 1935 року основним матеріалом став алюмінієвий сплав (Leichtmetall). Втім, вже з 1941 року великі втрати авіації та дефіцит алюмінію в країні змусили Німеччину знову перейти на виготовлення особистих знаків із цинкового сплаву, а наприкінці війни випускалися навіть зразки зі звичайної сталі. На особистих знаках рейхсверу вперше затвердили  у 1925 році ще один отвір у нижньої кромки знака - для зв'язування або складання на металеве кільце відламаних нижніх половинок знаків загиблих солдатів при пересиланні їх з повідомленнями до Берліна.

У рейхсвері солдатам та офіцерам особисті знаки не видавалися. Вони зберігалися на складах до початку бойових дій. На знаках заводським штампом на кожній половинці було набито напис «Deutsches Reichsheer» («Німецькі Імперські Сухопутні Війська»), а вище над ним, при видачі знака, мав набиватися особистий номер власника у списках професійної армії рейхсверу.

Пізніше, при мобілізації вермахту у вересні 1939 року у справу пішли зі складів і цинкові знаки рейхсверу, на звороті яких (рідше – на лицьовій стороні) набивали необхідну інформацію відповідно до нових вимог вермахту: лише скорочене найменування військової частини та порядкових знаків у списках військової частини.

У 1939-1940 роках на особистих знаках зрідка почали з'являтися літери «О», «А», «В» або «АВ», що позначають групу крові власника володаря знаку, а з 1941 року це стало обов'язковим. З міркувань секретності спочатку в диверсійному полку «Бранденбург», а з лютого 1940 року у парашутних та льотних частинах ВПС скорочену назву частини на особистих знаках замінили 5-, рідше 6-значним цифровим кодом.

Через часті випадки оплавлення алюмінієвих особистих знаків у підбитих літаках і танках з жовтня 1940 року для членів екіпажів літаків ввели особисті знаки з легованої жароміцної сталі з вогнетривким шнуром з азбестового волокна. Для танкістів вермахту подібні знаки з жароміцної сталі на залізному ланцюжку запровадили 10 серпня 1942 року. В інших частинах ВПС протягом Другої світової війни переважали алюмінієві знаки, а в сухопутних військах, поліції, військах СС та інших структурах вермахту – цинкові.

Схема написів на знаках була скрізь приблизно однаковою: скорочена назва військової частини – у верхньому рядку, група крові та особистий номер – у нижньому рядку. 

Тільки у військах СС обов'язково був присутній заводський штампований напис «SS-Ver – fugungstruppe» (рідше «SS-V.T.») – «Оперативні частини СС», який з квітня 1941 року змінив напис «Waffen-SS» - «Війська СС». Втім, присутність цього напису пізніше скасували, достатньо було й двох літер «SS» (частіше у вигляді рун) у назві військової частини. З 1943 року після проголошення «тотальної війни» почались часті переведення солдатів з ВПС і ВМС до сухопутних військ або до військ СС, а дефіцит в армії з          1944 року запасних особистих знаків створили до кінця війни ситуацію, коли нерідко у піхотинця виявлявся особистий знак частин ВПС чи ВМС з колишнього місця служби, а есесівець носив особистий знак частин поліції чи тієї ж піхоти. І все-таки це були винятки з правил.

У вермахті особисті знаки зазвичай видавалися призовникам разом з іншим спорядженням та обмундируванням у запасних частинах. Знак видавався безкоштовно, але в разі його втрати з вини власника за новий екземпляр уже доводилося платити. Для повторної видачі особистих знаків з новими номерами та назвами частин у бойових та запасних частинах, а також на кораблях ВМС потрібно було мати запас особистих знаків у кількості 20 % від чисельності особового складу.

Перевірка наявності у солдатів особистих знаків регулярно проводилася офіцерами та ротними фельдфебелями, а також приїжджими комісіями. Проте військовослужбовці знову і знову порушували правила носіння особистих знаків, розміщуючи в кишенях, гаманцях тощо, про що свідчить ряд наказів та інструкцій 1939-1945 років.

Особистий знак ВМС рейхсверу було введено у 1926 році, але видавався виключно членам екіпажів кораблів; у берегових частинах ВМС його могли видати лише за особливим наказом. Знак відрізнявся від армійського як розмірами, так і тим, що замість трьох вузьких прорізів для розлому знака навпіл тут було наказано продавлювати вздовж довгої осі овалу суцільну (від краю до краю) борозну глибиною 0,5 мм (при товщині знака 1 мм). Крім того, знаки було наказано виготовляти з анодованого латунню алюмінію (eloxiertes Leichtmetall), тобто для підвищення корозійної стійкості знака на його поверхню наносився шар латуні золотистого кольору. Були зразки з чистої латуні, але ще більше було простих алюмінієвих знаків без покриття. З 1942 року особисті знаки ВМС дедалі частіше почали робити з цинкового металу, як у Першу світову війну.

Написи на знаках ВМС були традиційними. Обов'язково вказувались ім'я та прізвище власника знака. Втім, з січня 1942 року для рядового складу це правило було скасовано, і на жетонах з'явився загальний для всіх напис Kreigsmarine (Військово-морські сили).

У офіцерів у нижньому рядку набивалися категорія чи спеціальність, рік присвоєння першого офіцерського чину або вступ на службу до ВМС. У рядового складу в нижньому рядку стояв обліковий номер у ВМС (Marine-Stammrolle-Nummer). Назва корабля, яка ще була присутня на знаках ВМС рейхсверу, на знаках вермахту вже не набивалася.

Непоодинокі випадки втрати особистих знаків у ВМС змусили керівництво флоту зобов'язати особовий склад носити свої знаки особливим чином на шнурі, який мав довжину вже 120 см. Шнур йшов навскіс через ліве плече до правого боку, на грудях і ззаду на спині до цієї перев'язі пришивали другий шматок шнура, що йшов навколо лівого боку. На таку складну конструкцію підвішувався особистий знак. Кінці шнура потрібно було не зв'язувати, а зшивати. Втім, цю складну схему носіння скасували у грудні 1942 року, повернувши старий та простий спосіб носіння знака на шиї.

Зміни у правилах заповнення особистих знаків та їх носіння регламентували інструкції ВМС 1932, 1936 та 1942 років. У низці берегових частин ВМС видавались особисті знаки армійського (70×50 мм) зразка.

Після нападу на Радянський Союз у жовтні 1941 року німецьке командування розпочало роботу зі створення з військовополонених батальйонів спеціального призначення, покликаних сприяти просуванню німецьких військ вглиб країни. Широке використання частин так званих східних легіонів на фронті почалося восени 1942 року, коли перші зі сформованих у Польщі та в Україні польові батальйони були спрямовані на Кавказ.

Особисті розпізнавальні знаки для особового складу цих частин виготовлялися на кшталт особистих розпізнавальних знаків військовослужбовців вермахту зразків 1935 та 1941 років. На лицьовій стороні знаку вказувалося скорочене найменування легіону («GEORG.LEG» - грузинський легіон, «ARMEN.LEG» - вірменський легіон тощо) та особистий номер легіонера. На звороті, часто з особистої ініціативи, наносилося повне ім'я власника.

Влітку 1943 року вермахт почав активно використовувати у боях підрозділи Російської визвольної армії (РОА). Особистий розпізнавальний знак 

належав військовослужбовцеві саме цих підрозділів. Даний особистий розпізнавальний знак вермахту зразка 1935 року з нестандартним заповненням. На його тильну сторону нанесено напис «STALAG 412» (табір військовополонених 412 німецькою), а на лицьову – інформація про власника. Ймовірно, знак видавався військовополоненому, який виявив бажання служити в лавах РОА безпосередньо в таборі, перед його відправкою на формування в бойові частини.

Ще в 1917 році була налагоджена схема фіксації факту загибелі німецького солдата: особистий знак загиблого розламували навпіл, верхню половину знака залишали на трупі для можливої ​​в майбутньому ідентифікації останків при перепохованні або проведенні експертизи, а нижню половину разом з повідомленням про загибель солдата відправляли в Берлін.

У частинах і підрозділах вермахту, крім донесень про втрати, було прийнято щомісяця надавати так звані «Переліки особистих опізнавальних знаків» – (Erkennungsmarken-Verzeichnis). Там відображалась кількість наявних знаків у підрозділах та кількість переданих знаків в іншу частину, в лазарет, вилучених при захороненні тощо. Всі ці дані направлялись до центрального довідкового бюро вермахту з обліку втрат – Wehrmacht-Auskunft-Stelle (скорочено WASt) у Берліні. Сьогодні сучасній правонаступниці WASt – «Німецькій службі з оповіщення близьких родичів загиблих колишнього німецького вермахту» (Deutsche Dienststelle (WASt), Berlin Eichborndamm 179) дісталася спадщина з понад 100 мільйонів повідомлень з руху особистих знаків. Але ведення в роки війни такої складної системи обліку дозволяє зараз визначати особистість кожного загиблого чи зниклого безвісти військовослужбовця вермахту.

Далі буде...