| RSS Реєстрація | Вихід | Вхід Пн, 2022-09-26, 22:13

...


Меню сайту
Ласкаво просимо!
Сьогодні
Календар України
Погода
мишки teddy bears
Статистика
Головна » 2022 » Серпень » 19 » «…ІЗ СТАЛІ І ЗАЛІЗА ЇМ ВИКУЄ СЕРЦЯ І НЕРВИ – ЖАХ ТА ГНІВ»
16:57
«…ІЗ СТАЛІ І ЗАЛІЗА ЇМ ВИКУЄ СЕРЦЯ І НЕРВИ – ЖАХ ТА ГНІВ»
18 червня 1890 року народився Левко Жабко-Потапович – український військовий, громадський і релігійний діяч, учасник Визвольних змагань 1917-1921 років, педагог, викладач Проскурівського вищого початкового училища для дівчат (1913-1914),


асистент інспектора шкіл Проскурівського повіту (1913 — 1914), хорунжий, сотник Армії УНР, ад’ютант командувача Окремого корпусу кордонної охорони Олександра Пилькевича (м. Кам`янець-Подільський), пастор (Львів, 30.05.1936; згодом у Лодзі та Берліні), редактор журналу "Післанець правди” (м. Рава-Руська, 1933 — 1939; м. Честер, США, 1974 — 1975), пастор церкви (м. Льєж, Бельгія), почесний член Британського та Закордонного Біблійного товариства (1962), секретар і віце-президент Об’єднання українських євангелістських і баптистських церков у США, співзасновник, президент Всеукраїнського євангелістсько-баптистського братства(1949), член секретаріату Світового конгресу вільних українців (з 1973), поет, перекладач, автор Євангельського співаника «Відродження» (1954), секретар-редактор перекладацько-редакційної комісії Британського Біблійного товариства з перекладу Святого Письма професором Іваном Огієнком (1935-1962).















Лев Савович Жабко-Потапович народився у місті Чигирині Київської губернії (тепер Черкаська область) в родині українського шляхтича Сави Васильовича Жабка-Потаповича та його дружини Ганни, яка походила з княжого роду Корибутів. Батько був українським патріотом і демократом. У ранзі кавалерійського полковника покинув військову кар’єру, відмовився від царської пенсії та оселився в родинному хуторі на правому березі Дніпра, північніше від м. Крюкова. "І тут, у старовинному домі, частини якого пам’ятали татарські наїзди і в якому за родинними переказами ховався Богдан Хмельницький, коли втікав від Поляків на Січ, виростав Левко з трьома братами та сестрою”, - згадує донька Лева Савовича Богуслава Жабко-Потапович. За спогадом самого Лева Савовича, у домі його батька «ще у 1990-х та у 1900-х збиралися православні .. свідомі українці та насолоджувалися читанням» забороненої в Російській імперії Біблії у перекладі Пантелеймона Куліша та Івана Пулюя, котру було видано у Львові 1880 року. «Через зелений кордон» (тобто контрабандою, «через надзбручанських євреїв»), - зауважує Левко Жабко-Потапович, - та Біблія пролізала в українські доми та родини, де й читалась із захопленням православними». Як бачимо, дитячі враження спонукали Лева Савовича у вже зрілому віці до великих справ.
Здобувши диплом про середню освіту в Лубенській гімназії, Левко вступив однорічником до 1-го Білгородського уланського полку, де, згідно з традицією, служили Жабки-Потаповичі. Мати Левкова хотіла, щоб він залишився на військовій службі і робив військову кар’єру, але вплив батька переміг. Батько наполягав, щоб син здобув освіту вчителя-філолога. Закінчивши військову службу, Левко готується до вступного іспиту до Київського Педагогічного Інституту, який він здає так успішно, що дістає державну стипендію. 1913 року він закінчив Київський педагогічний інститут. Батько хотів, аби після навчання Левко повернувся додому й учителював у школі, яку побудував він неподалік від їхнього хутора.
Але після навчання в інституті Левко Савович не повернувся в рідний дім, отримавши 1913 року посаду вчителя у вищому початковому училищі для дівчат у Проскурові, директором якого була знаний педагог, просвітянка Наталія Дорошенко-Савченко (авторка спогадів «Початки національної революції в Проскурові»(1932), котра 1921 року емігрувала з підрадянської України до Львова). В той самий час він також працював асистентом інспектора шкіл Проскурівського повіту. Лев Жабко-Потапович планував після двох років цієї практики повернутися до дальших студій, щоб готуватися до університетської кафедри, але вибухнула Перша світова війна, він як офіцер резерву був мобілізований і потрапив на австрійський фронт. Донька Богуслава пише: «Тут сповнилися бажання його матері. Через родинні зв`язки та його власний талант перед ним широко розкрилися нові обрії і він почав робити кар`єру в російській армії». Під час Першої світової війни на австрійському фронті дістав тяжку контузію. Після Лютневої революції разом зі своїми підлеглими, які його шанували і любили, "перейшли з Півночі в Україну” і зголосились до Центральної Ради, на підтримку українізації в армії та побудови незалежної Української Народної Республіки. В українській армії Лев Жабко-Потапович служив з 1 травня 1917 року, свідчить його донька. Історик Павло Гай-Нижник ввів до наукового обігу знайдену в архівах чернетку «Журналу зарахування старшин ДА УНР на дійсну військову службу впродовж 1920-1923 років», де вказано, що Левко Жабко – хорунжий, піхота – сотник.
«Під час визвольних змагань, - свідчить донька, - Господь також не раз рятував нашого батька від смерті. 1920-го року він служив як ад’ютант генерала Пількевича, командира Українського Кордонного Корпусу в Кам’янці-Подільському». Генерал Олександр Пилькевич з червня 1919 року командував Окремим корпусом кордонної охорони та гарнізоном Кам`янця-Подільського – тодішньої столиці УНР. Слід згадати, що генерал Олександр Пилькевич у 1917 році був одним із засновників Українського військового клубу імені гетьмана П. Полуботка та ініціатором формування 1-го Українського полку імені гетьмана Б. Хмельницького, ініціатором проведення 1-го українського військового з`їзду, членом Президії Українського генерального військового Комітету. Вже в еміграції, перебуваючи в таборі для інтернованих українських військових в Ланьцуті, а згодом – Стшалково (Польща), генерал Пилькевич заснував часопис «Наша Зоря» (1920-1923), в якому друкувалися хроніки з життя таборів для інтернованих вояків, огляди подій, політичні статті. Художні твори. Серед авторів-дописувачів «Нашої Зорі» був і Левко Жабко-Потапович, який надрукував також кілька поезій і власних поетичних перекладів.
Саме в Кам`янці-Подільському Левко Савович познайомився з молодою учителькою Наталією Федорівною Петрів, з якою незабаром одружився.
«Наша мама, - пише Богуслава Левківна, - вже тоді поважно читала Слово Боже, яке вона вперше почула в Києві, в баптистській церкві, на вулиці Жилянській, будучи ще дуже молодою гімназисткою. Того самого року коли впала Українська держава, молода пара залишає все любе та рідне і опиняється в західній Польщі серед втікачів з України». Український офіцер був інтернований у таборі м. Стшалкова. "Працював на тартакові по 14 годин, - згадує донька. - Наші батьки тяжко переживали розлуку з родиною, рідним домом та рідним краєм. Але в той час, як наша мама знаходила потіху у Слові Божім та в зібраннях віруючих, тато міцно та безнадійно сумував. Вірші які він подавав до "Літературно-Наукового Вісника" в той час найкраще ілюструють його розпуку:
...Минуло все...
Давно в могилі мати...
На чужині я свій марную вік..
Дитячий сон як дим кадильний зник....
Або такі слова іншого вірша:
О, мій тихий, засмучений раю!
Довгий час я по світу блукав,
Ось я знову до тебе вертаю,
Не знайшовши того що шукав...
Там у світі, широкому світі
Було встали голодні брати,
Та голодних подужали ситі
І царями зробились кати.
І мій народ загнали в могили
А мій край, як ті ризи Христа
Поміж себе вони поділили...
Залягла всюди мряка густа...»
«Але найбільша мряка залягла у його душі та серці, - читаємо в спогадах доньки. - Дружина бачила цю міцну безнадійність і знала, що єдиний вихід - віра в Христа Ісуса, якого вона прийняла, як свого особистого Спасителя. Гарячі молитви та її свідчення принесли свій плід. Батько почав читати Біблію». В цей час Левко Жабко-Потапович переходить кордон із ЧСР "із зеленою візою” (так козаки називали нелегальний перехід кордону). Зарахований студентом Української Господарської Академії в Подєбрадах 6 серпня 1923 p., але, очевидно, до навчання не приступив, бо 30 червня 1924 р. подав заяву вдруге. Відмовлено 10 жовтня 1924 року. Зберігся зразок його заяви до академії, написаний красивим почерком із «завитками». Ще раз писав заяву 25 серпня 1925 року. Відмовлено через вік (35 р.) — до УГА приймали до 32 років. Левко Жабко-Потапович був одним з тих багатьох українських інтелігентів, військових, учасників Української революції 1917-1921 років, котрі після поразки Визвольних змагань після потрясінь і тяжких душевних переживань знаходили душевне заспокоєння у вірі.
Повертається до Польщі. Працював учителем гімназії. Його вірші публікував "Літературно-Науковий Вісник”. В жовтні 1924 року прийняв хрищення в баптистській церкві. Згодом за підтримки дружини став проповідником. Родина перебирається на Полісся, а невдовзі – 1931 року – в Галичину, до Рави-Руської - з двома дітьми. Пастор Левко Жабко-Потапович з ризиком для своєї родини працює над українізацією церков в Галичині і на Волині, дбає, щоб віряни отримували Біблії, перекладені українською мовою. Тим більше, що таких запитів було дуже багато. «Я пам’ятаю, як відібрали татові підтримку за українізацію церков в Галичині та на Волині, - свідчить донька. - В цей час різні організації заповнювали Галичину та Волинь Російськими Бібліями, і часто віруючі були переслідувані не за Христа а за русофільство. Коли віруючі просили Українських Біблій, їм казали, що їх немає. Тато поїхав до Варшави, аби довідатись в чому справа і там в Бритійському Біблійному Товаристві знайшов кімнату завалену Українськими Бібліями, прикритими порохом, в якому гніздилися миші». У той же період поляки пропонували Левові Савовичу щедру оплачувану посаду в польській армії, але він відмовився. У травні 1936 року Левко Жабко-Потапович був рукопокладений на проповідника у Львові.
Очолював Об’єднання українських баптистів у Галичині (1935 — 1939). Крім того, був редактором журналу «Післанець Правди», і від 1932 року – членом ревізійної комісії перекладу української Біблії, членом Ради Об`єднання Слов`янських баптистів в Польщі та їхнім офіційним представником перед владою на Українських землях в Польщі. З початком Другої світової війни родина проповідника опинилася в західній Польщі, в місті Лодзі. Лев Савович й тут продовжував духовну працю, спочатку бував в Берліні, між слов’янами, яких німці масово вивозили на роботи в Німеччину. Також він старався з допомогою віруючих німецьких офіцерів відвідувати табори полонених, спочатку польських, а потім, коли німці розпочали війну проти Радянського Союзу – полонених Радянської армії. «Маємо підстави думати, що він впродовж більше двох років був одиноким проповідником, який нелегально ніс Слово Боже та різну допомогу полоненим, - констатує донька Богуслава. - Він також брав від них адреси їхніх рідних, які давав нашій мамі, а вона писала листи, розповідаючи рідним, що їхній син чи чоловік живий та здоровий, потішала їх як могла та свідчила їм про Христа. Одного разу німці якось про це довідались і наш тато та один офіцер, який брав безпосередню участь у цій справі, були б опинилися в в’язниці, але це сталося вже перед самим кінцем війни і Господнє чудо знову спасло їх». Перед розпадом Німеччини родині (з дружиною Наталією мав двох дітей – доньку Богуславу та сина Богдана) вдалося возз`єднатися і перебратися в Бельгію, де проповідник попрацював пастором польської церкви в м. Льєжі аж до еміграції в США.
В цей час також навчався у Баптистській теологічній семінарії в м. Гамбурзі (Німеччина).
Українські протестанти Галичини та Волині в умовах міжвоєнної Польщі гостро відчували потребу у Біблії українською мовою.. Баптистський пастор і письменник Левко Жабко-Потапович відредагував Новий Заповіт перекладу П. Куліша та І. Пулюя сучасною українською мовою і шукав видавців. Водночас єпископ Української євангельської реформованої церкви, що у 1920-х роках набула поширення в Галичині, Василь Кузів також шукав можливості дати вірянам Слово Боже рідною мовою. Прагнення цих двох протестантів привело їх із зазначеними напрацюваннями до Британського і закордонного Біблійного товариства. Те натомість, як згадує Л. Жабко-Потапович, запропонувало профінансувати або видання редагованого Нового Заповіту або видання усієї наново перекладеної Біблії. Звичайно, В. Кузів та Л. Жабко-Потапович пристали на другу пропозицію. 1936 р. було створено перекладацько-ревізійну комісію, до якої увійшли єпископ Української євангельської реформованої церкви Василь Кузів (голова комісії), пастор цієї церкви Микола Жураківський, пастор української лютеранської церкви Іларіон Шебець, лютеранський пастор Мартин Гофман, пастор баптистської церкви Левко Жабко-Потапович (секретар-редактор) та професор Володимир Марцинковський. Перекласти Біблію запропонували вченому з блискучою освітою, напрацюваннями, колишньому ректору Кам`янець-Подільського університету, міністру народної освіти УНР І. Огієнку. Іван Огієнко зобов`язувався за 5 років за певну оплату завершити переклад Старого, Нового Заповітів та книги Псалмів.
Члени комісії читали перекладені уривки, робили виправлення, нотатки в тексті і на полях, після чого секретар-редактор узагальнював їхні пропозиції, збирав засідання комісії, яка спільно з перекладачем готувала текст до друку. Результатом плідної і насиченої праці перекладача і комісії стало видання 1937 р. у Львові Євангелій, а 1939 р. у Варшаві – усього Нового Заповіту і Псалмів. До 1 липня 1940 року Іван Огієнко завершив переклад Старого Заповіту. Закінчивши переклад, передав рукопис представникові біблійного товариства у Польщі пастору Енгольцу. Проте шлях цього рукопису до видавців був непростим через криваві події Другої світової війни: Огієнкові зшитки ледь не загубилися в перипетіях гітлерівської окупації та емігрантських доріг. Та й Біблійне товариство поновило зв`язки з перекладачем лише в 1949 році. На той час Іван Огієнко вже перебрався до Канади, а членів перекладацько-ревізійної комісії доля розкидала по різних країнах світу і континентах. Пастора Левка Жабка-Потаповича, історика та філолога за освітою, котрий відіграв чи не найважливішу роль у редакційній підготовці перекладу Біблії, буремним вихором післявоєнних подій занесло з Європи до США. Про співпрацю Івана Огієнка та Левка Жабка-Потаповича, яка відновилася у 1949 році, свідчить їхнє листування, віднайдене науковцями в архівах. Дослідниця Ліна Бородинська наводить витяги з листів редактора-секретаря до перекладача.
«Вашого листа одержав і дуже зажурився. Щораз то нові перешкоди в цьому великому й святому ділі. Кожен раз мимоволі пригадується Лютер у Вартбурзі над перекладом Св. Писання, що примушений був провадити запеклу боротьбу проти диявола, який перешкоджав йому в праці» (31 жовтня 1950 р.).
«У цьому пакеті висилаю Вам останні книги Старого Заповіту з поправками Комісії… Разом десять книг. Нехай Господь допоможе Вам тепер докінчити Вашу працю. Не тільки ми, члени Комісії, але й усі члени наших протестантських Церков благають про це Господа й просять у Нього для Вас сил і здоров’я, особливо тепер, по перенесеній Вами операції» (13 вересня 1954 р.). «Вашу пропозицію зібратися у Вінніпеґу в середу 9 березня ми з пастором Кузівим одержали й, приймаючи на увагу останні рішення Лондону, вирішили, що наші сходини для остаточного перегляду тексту Біблії мали б відбутися обов’язково впродовж лише однієї сесії, без перерви й без відкладання докінчення нарад до іншої сесії, бо Бріт[анське] й Закорд[онне] Біблійне товариство в жодному разі не згодиться другої сесії фінансувати» (2 березня 1955 р.). У листах простежуються і правописні дискусії, одна з них – щодо написання «хрещення» чи «хрищення» – почалася ще 1955 р. на останньому засіданні перекладацько-ревізійної комісії, переросла в публічну на сторінках часопису «Віра і культура» і набула богословського відтінку. Митрополит Іларіон обстоював варіант «хрещення», а Л. Жабко-Потапович – «хрищення». На думку останнього «хрещення» походить від слова «хрест», а «хрищення» – від слова «Христос». Попри заперечення перекладача, біблійне товариство стало на бік секретаря комісії. Тому сьогодні маємо у Біблії перекладу І. Огієнка «хрищення». 1 березня 1955 р. члени ревізійної комісії В. Кузів і Л. Жабко-Потапович остаточно ухвалили ретельно перевірений переклад Біблії до друку. Один рік тривало виготовлення кириличних букв із наголосами, а потім ще два роки – читання трьох коректур Біблії. З великим нетерпінням чекала на новий переклад Біблії протестантська і православна спільнота в діаспорі, перекладач і всі його співробітники. «Я благаю Господа, щоб Біблія була скоріше видрукувана, – писав перекладач Л. Жабку-Потаповичу, – бо й перекладач її стоїть уже на Божій дорозі!» (29 липня 1958 р.). Лише тим, за кого найбільше вболівав перекладач, його співвітчизникам, було навіть не відомо про знаменну подію в українському духовному житті. «Нова Біблія в жодному разі не буде росіянами та комуністами допущена за залізну заслону, – запевняв Л. Жабко Потапович перекладача, – бо ж там не допускають навіть російської Біблії… аж до того часу, як Господь відкриє залізну заслону, нова Біблія буде поширюватись виключно серед українців на Скитальщині (себто в еміграції – авт.)».
Від початку перекладу богослужбових книг у Кам’янці-Подільському до одержання сигнального примірника перекладеної І. Огієнком повної Біблії у Вінніпезі минуло 42 роки. Ось що записав митрополит Іларіон 12 червня 1962 р., коли отримав від Британського і закордонного біблійного товариства три примірники перекладу Біблії українською мовою: «Великий, світлий і радісний день у моєму житті! Ні, – найбільший, найсвітліший і найрадісніший день у всьому своєму довгому і трудящому житті! П’ятдесятилітня моя мрія і тридцятилітня моя робота сповнились, – ось моя всежиттєва праця лежить на столі передо мною: Біблія моєю рідною, мені найдорожчою мовою – мовою українською! Бо ж Біблія підвалина нашого духовного життя, нашої віри, нашої нації, нашої культури!». На твердій синій оправі, оформленій позолоченим орнаментом із православним хрестом у верхній центральній частині, такою самою позолотою відтиснені слова «Біблія або Книги Святого Письма. На українську мову переклав митрополит Іларіон».
Переклад Біблії І. Огієнка мав низку перевидань у Канаді, США, країнах Західної Європи і 1995 р. – в Україні, хоча сюди потрапляв ще в радянський час нелегально. Він виявився одним із найпоширеніших українських перекладів Святого Письма. Попри те, що сучасним читачам, звиклим до російськомовних текстів, переклад І. Огієнка видається складним, його високо оцінюють вчені. Після виходу Біблії у світ І. Огієнка та Л. Жабка-Потаповича Британське і закордонне біблійне товариство визнало своїми по життєвими членами. А королева Єлизавета II нагородила перекладача медаллю в пам’ять про її коронацію.
«Ми свідомі того, що ця робота, як і все, виконане людьми, матиме свої недоліки, хиби й помилки, – писали учасники перекладацького процесу, – проте переконані, що й ця Біблія, як і стара, попередня, що є недосконалим перекладом першотвору Досконалого й Непомильного Небесного Автора Книги книг, правитиме не лише за спасенний квас у духовному зростові українського народу, але й за коштовний вклад у дальшому культурному поступові цього народу та й зміцнить у ньому стародавнє притаманне йому поривання до Бога та до Його відвічної святої Правди».
Крім редагування перекладу Біблії, проживаючи в США, в м. Честер, Левко Жабко-Потапович почав разом з Павлом Бартковим видавати «Післанця Правди», відредагував і видав «Євангельський співаник «Відродження». Автор розвідки про український баптистський рух "Христове світло в Україні” (Вінніпег; Честер, 1952), розвідки «Життя Церкви» (1977). Був членом другого Постійного Секретаріату Світового Конгресу Вільних Українців. Виконував пасторське служіння в церкві міста Честера і «робив все, що міг, в поширенні слова Божого серед Українського народу».
В 1975 році Левко Жабко-Потапович тяжко захворів. Після двомісячного перебування в шпиталі, він повернувся додому, де ще прожив лише два тижні. В четвер, 6-го листопада, його приїхав відвідати син Богдан. Вони розклали карту України та разом подорожували по рідному краю.
«Наступного дня, - читаємо в спогаді доньки, - стан батька погіршився і він сказав мені: "Буся, що то таке, - все пахне степом". Вночі він почав ходити по кімнаті і робити порядок на письмовому столі між своїми паперами, як він це часто робив. З часом все затихло. Коли ми зайшли в кімнату, то знайшли тата в ліжку, одягненого як на дорогу. Біля ліжка стояла його мала валізочка з усіма особистими паперами та Біблією, подарованою братом М. Ґітліном. На письмовому столі ми знайшли всі його ключі, гаманець з грошима та конверт, на якому він власноручно написав "Мій Заповіт".
Левко Жабко-Потапович відійшов за вічну межу вранці, 8-го листопада 1975 року.
МУЗЕЙ ІСТОРІЇ МІСТА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.
Пропонуємо нашим читачам познайомитися з віршем Левка Жабка-Потаповича «Перший сніг».
ПЕРШИЙ СНІГ
Як тихо навкруги… вмирає день поволі…
Зранку густий туман на чорні ниви ліг:
Ще вчора цілий день сміялось сонце в полі,
Тепер же темно там і сипле, сипле сніг…
Недавно як орли до волі перемоги
Стреміли ми вперед, в чаруючий вирій,
Та сил забракло нам, зблудили ми з дороги,
Зневірились і враз не стало наших мрій…
Охляли раптом всі і тілом, і душею,
І впертий ворог нас не зброєю побив,
А переконанням і вірою своєю,
Що переможе нас, юрбу німих рабів.
Так, ми раби, раби! І мовчки, і покірно
Віками цілими чуже ярмо тягли.
Нас били, мучили, а ми і щиро, й вірно
Своїм панам-катам служили, як воли…
Ми вміли плакати, молитись та терпіти,
Та руку, що нас б`є, покірливо лизать;
Чим ми були колись, яких батьків ми діти,
Не знали все життя та й не хотіли знать.
Давно забули ми й про славні Жовті Води,
І Конотопа вже не пригадати нам,
Бо ж ми росли в ярмі, без світла і свободи,
Ярмо готуючи на спадщину синам.
Та ті підуть не в нас: із сталі і заліза
Їм викує серця і нерви – жах та гнів.
Вони підпалять світ від верху і до низу
І кинуть на вогонь ганьбу своїх батьків.
Прокинеться народ від краю і до краю.
І вирветься з неволі на свобідний шлях.
Недовго вже чекати: сонечко засяє.
І стане казкою колишній рабства жах…
Та се буде колись, коли вже нас не буде,
А поки що… туман на нашу землю ліг
І холодом скував нам голови і груди.
І мрії золоті присипав перший сніг.
Левко ЖАБКО-ПОТАПОВИЧ.
Переглядів: 24 | Додав: varta
Оберіть мову сайту
Відеоскриня
Фотоподорож

Copyright mimh.org.ua © 2022